Ніколи не було, і ось знову!

З екранів дуже добре видно, як «зелене покоління» відчайдушно конкурує зі старшими, намагаючись відпрацьовувати свої зарплати та доплати, і це не є чимось «новим», це є дуже старим для України: звичайнісінька публічна політична конкуренція в інтересах бенефеціарів, а не всіх кіл суспільства. Звітувати перед суспільством, зрозуміло, не хочеться: мабуть, воно платить менше, ніж винаймачі-бенефіціари. Усвідомлювати рівень відповідальності теж не хочеться: нащо все ускладнювати, коли після звільнення – все одно за кордон?

Знов країна «не така»?

Іншу цікаву ситуацію можна було проспостерігати на одному з телеканалів, у «Дебатах» нардепів Миколи Княжицького та Святослава Юраша. На запитання експерта Валерія Клочка (від 40:45), чи дійсно «Слуга народу» вважає всіх українців недосвідченими, такими, що не розуміють, «що ви блефуєте, коли розповідаєте, що в економіці все дуже добре», і докорив «діркою у бюджеті», Юраш почав кривити обличчя, з правильними акцентами на потрібних словах шаблонно віщати про «небувалий економічний ріст», але на зауваження, а чому б новому урядові було б просто не виконати бюджет, швидко звів свою реакцію нанівець: узявся доводити, що дірка в бюджеті – то не їхнє, а попередньої влади.

Лояльність чи відповідальність? За що готові платити бенефіціари української політики?

Безліч українок справедливо претендують на нормальне життя… усе життя. У той час як все й одразу отримує, чомусь, лише одна. «Настане час, коли я просто не зможу жити в Києві на таку зарплатню, і це буде рішення, яке потрібно буде усвідомлено приймати», – каже Ганна Новосад в інтерв’ю. Чи з цього ми можемо почути, що своє майбутнє, свою подальшу реалізацію Ганна бачить не в Україні? Отже, Україна розглядається як «стартовий майданчик» для набуття особистої успішності десь іще? Трохи тут «пореформувати», а потім поїхати? Амбіція – реалізуватися після університету, монетизувати свої знання, не беручи на себе відповідальність за наслідки впроваджень, сподіваючись перекинути її на плечі наступних функціонерів?

Коли посадовці почнуть відповідати перед суспільством за кожну копійку?

Обговорювати необхідно все. І українські ЗМІ рясніють заголовками про відносно великі зарплати посадовців. Вочевидь, люди рішенню не зраділи. Щодо чергового важливого ухвалення суспільство знову було поставлене перед фактом. Результат упливу таких меседжів – підкріплення стану пригніченості й вивченої безпомічності, у якому перебуває народ. Нам кажуть, що зарплати посадовцям потрібно підняти навіть вище середніх по ринку, бо, мовляв, тоді чиновники «не крастимуть». Про що це? Що інакше вони точно вкрадуть? Тобто, ви призначаєте людей, які точно вкрадуть, якщо не дати їм зарплати, вищі за ринок? А нащо ж ви пропонуєте брати таких на посади? Нащо формуєте уявлення, що в Україні можуть бути посадовцями тільки ті люди, які точно спокусяться?

Хвороба росту. Чому деякі люди прагнуть контролю і наказів?

Дорослішання не завжди дається просто. Зокрема, сам процес набуття зрілості завжди зумовлений наявністю «вищої планки» – прикладів цінностей і поведінки вищого рівня, а також виникненням необхідності їх опанувати. Якщо цього немає, то і окрема людина, і спільнота не розвиватимуться, залишатимуться на нижчому рівні розвитку, інфантилізуються. Саме це наразі відбувається в Україні. Частина суспільства є достатньо зрілою, щоб брати участь у поступі, спільному з розвиненими країнами. Інша частина – ностальгує, лякається, «хоче на ручки», тяжіє до минулих станів системи та до узвичаєних форм існування в своєму суспільстві, не прагне розвитку, бажає законсервувати суспільну ситуацію, щоб тільки не постати перед необхідністю адаптуватися.

Коли влада толерує інфантильність

Інфантильна частина суспільства вперто обирає собі владу, яка сприяє інфантилізації, і сама, за рівнем свого розвитку, не здатна бути супервізором, вести за собою прогресивні спільноти. А тому робить чимало, щоб інфантилізувати їх теж, толеруючи не прогрес, а регрес. Для певної частини українського суспільства саме так працює ілюзія інстинкту самозбереження. Ілюзія, бо у відсутності прогресу ніякого самозбереження насправді нема, є стагнація й поступове саморуйнування. Соціальне буття «як у Молдові» чи «як у Білорусі» ніколи не призведе Україну до розвитку. У кращому разі це стагнація, у гіршому – регрес.

Про канапки і «особисте благополуччя»

Людина думає про особисте благополуччя тоді, коли для цього є об’єктивні умови: коли в державі добре живуть різні спільноти, а не якась одна. Тобто, коли є благополуччя в суспільстві, а суспільний договір є збалансованим, адекватним для всіх. А коли це не так, люди хочуть чути дискусії та отримувати відповіді, як цього досягти, а не натяки про те, щоб мріяти про ковбасу та канапки і жити саме цим. Спровокували дискусію? Добре. Ось вам дискусія. Бек ін зе ЮЕСЕСА? Щоб туди «бек», він має існувати. Його не існує вже багато років. І багатьом його суб’єктам без нього ОК, навіть без ковбаси. Всерйоз обговорювати якісь «варіанти» в українському контексті – ставити під питання державність та безпеку, тобто, порушувати закон. Навіщо?

Що страшного в розбіжностях?

У президентській новорічній промові українців збурило, що президент запропонував поставити під сумнів розбіжності, які є між різними спільнотами українців. Ця пропозиція – величезна помилка. Не тільки комунікативна, але й світоглядна. Тому що президент на посаді якраз і потрібен, щоб гарантувати існування та додержання суспільного договору, який фіксує баланс інтересів і прав різних, геть різних суспільних груп. Тобто, президент має бути гарантом балансу інтересів і прав різних. І саме так об’єднувати країну й забезпечувати базу для її державності. А що гарантує президент, який боїться розбіжностей?

Хто як рахує, той те і має. Трохи загального про українську економіку без гучних нот

Капіталістичний ринок потребує найманих працівників. До того ж, не «скалічених» пізньорадянським світосприйняттям, для якого притаманні колективна свідомість, «профспілкове» мислення, упевненість, що працюєш «із великою надихаючою метою» на благо мільярдів інших людей, а не лише на свою кишеню.

Чим українці сплатили за нібито розвиток | Економіка для «чайників»

Зазвичай, революції відбуваються за таким принципом: щось приватне «експропріюють», і це стає суспільним чи державним, змінює форму власності. Але так, щоб навпаки, щоб спільне стало приватним… Такий досвід – нонсенс. І держави, які пройшли капіталістичний шлях розвитку, його не мають і поняття не мають, що з цим робити. Це унікальний досвід для пострадянських держав. Ну і ще, хіба що, для американських індіанців також. Власне, з їхнього досвіду ми знаємо: прийшов хтось «сильний» і відібрав твій ресурс. Силою. Бо інтерес щодо перерозподілу/привласнення ресурсів реалізується насиллям. Іншими способами чужий ресурс не відбереш.

Таємничі сенси культурних символів

Колективна свідомість, червона краватка, значок-зірочка, партбілет, довіра владі, боротьба проти влади, концтабори, в’язниці, відсутність свободи слова, Кремль, Ленін, Сталін, НКВД, заводи, трудящі, колхози, селяни, працівники, праця, піонери, комсомольці, парторганізація, партробітники, партійна лінія, комунізм, соціалізм, союз, партія, війна, об’єднання народів, соціальний експеримент… І так далі. Сукупність цих характерних саме для радянського життя понять формує в нашій свідомості соціально-культурний код «радянської людини». Так само ми формуємо у своїй уяві образи «hygge», Амстердама чи Нью-Йорку, фітнес-няшки та «успішності». Культурні символи – це «законсервовані» сенси. І вони можуть легко актуалізуватися в будь-який момент через певний подієво-інформаційний уплив, що апелює до якогось індивідуального чи колективного досвіду.

Цінник на ресурс. «Ціна правди»—у кінотеатрах країни

Фільм про Голодомор виявився стрічкою не тільки про Голодомор. В основному він – про те, що для тих, хто ближчий до влади, важлива не людина, а ресурси. І про те, як Україна вкотре стала розмінною монетою в інтересах західних і московських політиків. Цікаво, до речі, чи побачать «Ціну правди» сучасні росіяни.

Скута молодь. Як позбутися «прищеплених» соціальних стереотипів?

Український школяр – випускник 11 класу, на виході в доросле, соціальне життя уміє тверезо оцінювати соціальні процеси: розуміти будь-яке соціальне явище в динаміці – як було, що стало, до чого йде. Він знає факти – а не інтерпретації! – минулого. Тому його не задуриш поверхневою пропагандою… Якби це було так! Але це не так. У «дорослий» соціум кожного року виходять представники молодшого покоління, чий mind ніякий не «відкритий», а навпаки, повний якихось диких стереотипів.

Коли система держуправління побудована на знеціненні

В Україні на «обнулінні», знеціненні, здійснюваними «вічними шаріковими», побудована вся система госуправління. Вона ще з радянських і 90-х часів ментально функціонує за принципом «крок уперед і два назад». У цьому поколінні зробили крок уперед – наступне покоління все «відкатить» і «обнулить», навіть не сумнівайтеся. За кожної «нової влади» ніби-то можна «починати з чистого листа», користуючись вузьким кутом зору кожного нового покоління, яке вірить «усьому новому», тому що не має з чим порівнювати й досвіду, на який могло би спиратися.

20 і 80 || «Шарікови» чи люди

Будь-яке суспільство є неоднорідним. Так, можна послатися на закон Парето й визнати, що справді завжди існують 20% і 80%. В українському суспільстві громадяни буквально від народження, від перших досвідів взаємодії з системою, з дитячого садочка мають для себе обрати, за яким «шаблоном» розвиватимуться далі: будуть «шаріковими» чи людьми. Звісно, цей вибір зумовлений безліччю факторів, на які можна було б усе й звалити. Але мова не про це. Мова про те, що шаблони особистісного розвитку в нас, в Україні, вже здавна – саме такі. Якщо узагальнити, у соціальному співіснуванні ви знаходитеся або у відсотку людей, або у відсотку «шарікових».