Категорія: Культура

Коронавірус? Про пригоди принцеси в телешоу-культурі

Інтерв’ю герцога та герцогині Сассекських тиждень тому сполохало і Європу, і США. Принаймні, тому, що воно стало складовою побудови бренду подружжя в Америці, над яким наразі йде така активна робота. Українцю це інтерв’ю дає можливість відрефлексувати чимало соціально важливих речей. Давайте скажемо про деякі з них.

Про українців, одержимих плітками

Чимало українських матерів своїм прикладом ростять синів не на ідеї розвитку, розширення кругозору, пізнавальної цікавості до життя, а на звичці оцінювати, обговорювати та знецінювати інших. Як 30 років тому, так і зараз у багатьох українських родинах підростають діти, навчені пліткувати, порівнювати та знецінювати. І не навчені усвідомлювати відповідальність, розрізняти та підтримувати.

Що не так із фемінізмом по-українськи?

Фемінізм – це одвічна боротьба жінки з загрозою бути використаною. У чому сутність цієї загрози й пов’язаних із нею страхів і реакцій? Наскільки ці страхи реальні? Чи кожна жінка втягнута в цю боротьбу, чи ні? Чи є життєві стратегії, які дають жінці змогу прожити без боротьби, конфлікту й таки уникнути екзистенційної кризи чи краху? Як чоловікам бути з цим усім?

Українська ідея. Якщо вітер знов переміниться

Чимало пересічних українців досі зацікавлені в тому, щоб на кожному циклі свого розвитку Україна робила проворот вхолосту, обнулювалася й поверталася до традиційних статус-кво. І на кожному етапі цілком свідомо саме під цю потребу обирають владу, яка поверне все на свої кола, бо в спільнот запит на корупцію – дрібну й велику, непрозорість усіх процесів та на вплив у місцевих громадах – основний.

Єврейські чи християнські? Які цінності більше визначають українську політику?

Кожен, хто живе в Україні, мусить сприймати дійсність разом і в християнській, і в єврейській парадигмі. Бо в них двох одночасно коріняться і українська історія, і українська культура. І в цей сплав постійно якимось боком намагається «пролізти» ще й російська повістка, хоч вона, за ступенем упливу, у будь-якому разі є меншинною й неорганічною для української дійсності, коли меншина не відчуває свого справжнього розміру й не усвідомлює свого реального місця, але претендує на те, щоб поглинути ціле.

Шашлична анархія. Про маски, «хотєлкі» і права

«Сидіть удома!», «Заходьте в магазини в масках!», «Не збирайтеся компаніями!». Ці заклики чули всі. Проте частині українців довелося дивуватися, спостерігаючи, як інша частина на все це каже: «Мені пофіг!». Чимало людей кажуть: «Та ну, що таке МОЗ!» – і заходять до магазину без маски, дивуючись, коли їх наполегливо просять додержуватися необхідних об’єктивних обмежень. До карантину під лейблом «Мені пофіг!» безліч людей жили хіба не поколіннями. Це – люди, які примудряються жити в суспільстві, максимально ігноруючи будь-які інституційні взаємовідносини.

Слов’яни, скіфи, готи, тюрки, греки, юдеї. Що таке українська культура, звідки вона взялася й нащо потрібна? Частина І

Витоки української – насамперед, у язичницько-слов’янській та скіфський культурах, що були «базою», на якій сформувалися «державоутворюючі» етноси Київської Русі. Проте ми чудово знаємо, що праукраїнцями були далеко не тільки слов’яни та скіфи. «Праукраїнцями», крім них, були й хозари-юдеї, і готи й сармати, і кімерійці, і греки, і балти, і фракійці, і кельти, представники різних віросповідань, етносів і племен, які в давні часи прийшли на праукраїнські землі, змішувалися з основним, східнослов’янським, етносом, асимільовувалися ним і стали складовою українського етногенезу. Праукраїнські землі в давнину могли залишитися поганськими, могли ісламізуватися чи юдеїзуватися. Але всі народи, які тут співіснували, до часів Київської Русі дійшли через факт християнизації на державному рівні.

«Якщо у вас «усе погано», то до чого тут ми»?

«Якщо у вас «усе погано», то до чого тут ми» – це типово підлітковий підхід покоління, яке прагне самоствердитися і щось довести старшим. На особистісному плані кожний із його представників, стверджуючись за рахунок якоїсь суспільної діяльності, намагається «переговорити батьків». Можна було б поставитися до цього «з розумінням», якби не одне «але»: ті, хто реалізує такий підхід у соціальних відносинах, не мають гадки про відповідальність, не здатні до неї й біжуть від неї, як від вогню. Геть усе, що такі здійснюють, робиться через передумову, що відповідатиме, дороблятиме чи виправлятиме хтось інший.

Таємничі сенси культурних символів

Колективна свідомість, червона краватка, значок-зірочка, партбілет, довіра владі, боротьба проти влади, концтабори, в’язниці, відсутність свободи слова, Кремль, Ленін, Сталін, НКВД, заводи, трудящі, колхози, селяни, працівники, праця, піонери, комсомольці, парторганізація, партробітники, партійна лінія, комунізм, соціалізм, союз, партія, війна, об’єднання народів, соціальний експеримент… І так далі. Сукупність цих характерних саме для радянського життя понять формує в нашій свідомості соціально-культурний код «радянської людини». Так само ми формуємо у своїй уяві образи «hygge», Амстердама чи Нью-Йорку, фітнес-няшки та «успішності». Культурні символи – це «законсервовані» сенси. І вони можуть легко актуалізуватися в будь-який момент через певний подієво-інформаційний уплив, що апелює до якогось індивідуального чи колективного досвіду.

Цінник на ресурс. «Ціна правди»—у кінотеатрах країни

Фільм про Голодомор виявився стрічкою не тільки про Голодомор. В основному він – про те, що для тих, хто ближчий до влади, важлива не людина, а ресурси. І про те, як Україна вкотре стала розмінною монетою в інтересах західних і московських політиків. Цікаво, до речі, чи побачать «Ціну правди» сучасні росіяни.