Хто еті люді?

У телестудії одного з міністрів запитують, як і що з грошима, адже в казні їх нема. Він починає довгу й нудну оповідку, мовляв, я прийшов на посаду, а бюджет був у мінусі. Тобто, запускає ту саму риторику безвідповідального, яку в подібних ситуаціях озвучували натовпи інших українських політиків. Доріжка уторована. Очевидно, що в людини з такою риторикою немає візії, як справлятися з проблемою. Бо для того, щоб із нею справлятися, потрібно усвідомити й узяти на себе відповідальність. А для цього недостатньо просто посісти стілець.

Телеведучий ставить питання конкретніше. Озвучує статистику, пояснює: якщо держава, коли нема грошей, іде до МВФ і просить там, то звичайному українцю, який працює на зарплату в стандартному «розбігу», іти просити нема куди.

Таке враження, ніби міністр просто не почув. А ще таке враження, ніби у нинішніх функціонерів, коли вони чують про простого українця, умить спрацьовує якась глибинна захисна реакція, і вони справді перестають чути, намагаючись уникнути неприємного усвідомлення й знову ж таки, необхідності пройти чоловічу ініціацію – узяти на себе відповідальність.

Не посаду, не образ, не рожеві окуляри, не «інтереси, хто кому чого винен», а відповідальність за ситуацію. І за людей у цій ситуації. За людей, які довірили посадовцю владу, роботу, обов’язки й довірилися йому як фахівцю.

Таке враження, ніби у нинішніх функціонерів, коли вони чують про простого українця, умить спрацьовує якась глибинна захисна реакція, і вони справді перестають чути, намагаючись уникнути неприємного усвідомлення й знову ж таки, необхідності пройти чоловічу ініціацію – узяти на себе відповідальність. Не посаду, не образ, не рожеві окуляри, не «інтереси, хто кому чого винен», а відповідальність за ситуацію. І за людей у цій ситуації. За людей, які довірили посадовцю владу, роботу, обов’язки й довірилися йому як фахівцю.

Так відбувається тому, що наразі при владі – люди, які в своєму поколінні середнього віку репрезентують не пасіонаріїв, фахівців, інтелігенцію свого покоління, а мажорів і любих друзів. Ця частина покоління є швидшою, але більш інфантильною, ніж ті, чий соціальний розвиток відбувається повільніше й складніше.

Ці люди, які наразі прийшли до влади нехай і в рожевих окулярах, нехай і з фантазіями та ілюзіями, за які вже платить уся країна, дійсно дуже важко усвідомлюють, хто такий «простий українець». Вони вважають: я виріс у 90-х і зміг, а всі вони не змогли, отже, лузери й чого про них думати. Проте таке світовідчуття не має нічого спільного з державницькою позицією.

Нинішні очільники є в такому стані, що все ще «змагаються», як підлітки. Краще-гірше. Добіг першим – не добіг. Переміг – не переміг. Розібрав машинку, а зібрати не зміг. Знищив створене кимось – а свого не створив. Це позиція підлітків, які намагалися спочатку довести щось іншим, а потім виявилося, що вони доводили лише тільки самим собі.

А реальна ситуація вимагає від очільників держорганів і їхніх команд зрілості. Яка, у тому числі, полягає у здатності брати на себе відповідальність – і за тих, хто слабший, і за тих, хто чогось не зміг. А не змагатися, у кого яскравіші ілюзії й не мірятися причинним місцем.

Ці функціонери, які зараз керують установами, ведуть певний спосіб життя, який автоматично поміщає їх у ситуацію геть іншу, ніж є в мільйонів звичайних українців. Можливо, село будується, коли вдається, і виживає натуральним господарством. Проте нинішні очільники міністерств і відомств мешкають у величезному місті. І приходять після роботи додому не в хрущьовку на Борщагівці, а, щонайменше, у будинок «середнього класу» десь у центрі чи в якомусь новому ЖК, звідки справді простих українців, сукупний родинний дохід яких у місяць не перевищує 20 тисяч, не видно, бо вони мешкають у всіх цих районах, кварталах, жилих масивах, а не в центрі і не в огороджених елітних новобудовах. Деякі з таких функціонерів дорослішали за Ющенка, і ще звідти винесли це вивищення: що є вони, а є «маленькі українці», які постійно чогось хочуть від влади.

Реальна ситуація вимагає від очільників держорганів та їхніх команд зрілості. Яка, у тому числі, полягає у здатності брати на себе відповідальність – і за тих, хто слабший, і за тих, хто чогось не зміг. А не змагатися, у кого яскравіші ілюзії й не мірятися причинним місцем. Ефективність влади – наразі це питання зрілості.

Тому ці функціонери природно тіпаються, коли звідкись чують про «простих людей». До свідомості очільників просто не доходить факт наявності всіх цих звичайних українців. Між тим, ці звичайні українці – власне українці і є. Менше з тим, вони є тими, хто проголосував за нинішню партію влади, що привела в кабінети мажорів-функціонерів у рожевих окулярах. Цих звичайних українців не просто багато, їх дуже багато, вони є основною масою населення країни, навіть попри сумну ковідну статистику. Безліч цих людей живуть за пенсії та соцвиплати. Ще безліч отримує зарплатню з бюджету. І вони краще, аніж функціонери, усвідомлюють, що державницька гра полягає в тому, що очільників обирають задля того, щоб вони не тільки витрачали бюджет, але й наповнювали його. А нинішні очільники цього не вміють.

В Україні немає грошей. Транш МВФ не отримано. Населення вкотре швидко бідніє. І деякі «нові» українські політики та очільники державних установ у цій ситуації вчиняють по-старому – як і всі попередники, вмикають риторику «знайди винного».

З телеекранів нинішні очільники чимало віщають, хто чи що є «винним» у тому, що вони працюють в умовах бюджетної порожнечі. Віщають з апломбом і ображеним тоном, вишукуючи винних десь там. Проте не роблять головного, що мають робити посадовці: не беруть відповідальність на себе.

Цим українським функціонерам, у середньому, наразі 35 – 50 років, тобто, ці люди перебувають у зрілому віці. У якому, за дефолтом, певні початкові щабелі соціальної реалізації вже пройдені. Це вік, коли вже щось досягнуто, і хочеться відкрити для себе нові горизонти, реалізувати нові амбіції, проявити себе в якомусь іншому форматі й зробити щось не тільки для себе, але й для інших, підтримати тих, хто на попередніх щаблях соціальної гонки справлявся слабкіше.  

Проте справді є враження, ніби всі вони прийшли в українську політику на гребені хвилі успіху певної політичної сили в рожевих окулярах, а тепер прозрівають. Вони чомусь думали: як прийдуть з бізнесу, то в політиці та державному управлінні вже точно зі всім упораються.

Але швидко з’ясувалося, що це переконання було геть хибним, і тепер вони не знають, що робити. А від того, що їхні ілюзії виявилися не справжніми, страждає вся країна. З психологічної точки зору, це є дикунський інфантилізм цих людей середнього віку, які до цього думали, що не справді живуть, а чернетку пишуть.

Вони виходять на екрани й сідлають ту саму риторику всіх попередників, які тицяли пальцем в когось іншого, у чомусь «звинувачуючи» і тим самим шалено маніпулюючи громадською думкою.

Бо ця маніпуляція існує століттями лише задля того, щоб позбутися чи уникнути відповідальності, утворивши в слухачів ілюзію, що за твої «провтики», за те, за що саме ти зараз відповідаєш на своїй посаді, є відповідальним якийсь страшний, лицемірний, підлий і тупий загадковий «хтось».

Фото: Sunny Ng

Якщо вам сподобався текст, ви можете підтримати роботу сайту тут.

Donate PayPal

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.