Мандрівка за синім птахом. Про погляди та переконання 4 поколінь прорадянських українців на шляху до євроінтеграції

Чи можлива інтенсивна та якісна європейська інтеграція для олігархічної, клептократичної країни? В українців думки з цього приводу точно будуть розбіжні.

Певний відсоток бідних прошарків в країні, який не краде або краде по дрібницях, почувається розчарованим і ображеним, зайнятий зведенням кінців з кінцями, і живе так останні років 40, а до того – ще двісті чи триста. В емоційному сенсі таких людей вистачає хіба на заздрість, злість, підрахунки в чужих кишенях і, в кращому разі, ненависну роботу. Живуть негативними «сільськими» цінностями позаминулого століття: плітки, маніпулювання, хитрість, лицемірство, подвійні стандарти. Також рятуються натуральним господарством, дрібною торгівлею й кумівськими оборудками на місцевому рівні. Як і в кінці Союзу, наразі вони мають надію лише на дрібних керівників, надихаються їхніми поглядами, а не державною ідеологією. За великим рахунком, їм байдуже, «куди повернеться» – аби їхній дрібний керівник залишався б на своєму місці. Вони мають ригідну психіку, чіпляються за традиції, і найбільший стрес для них – необхідність особисто змінюватися хоч у чомусь.

Деякі заможніші спільноти та псевдоеліти, які всі ці роки крали або заробляли на схемах, теж зацікавлені в євроінтеграції остільки-оскільки – хіба що в тому, щоб країну кредитували зовнішні фінансові структури, щоб допомагали вирішувати воєнні питання. Але якісні системні зміни всередині країни їм не потрібні. До будь-яких ідеологій, що пропагують якісні внутрішні зміни, вони ставляться скептично й цинічно: для них ідеології в Україні – інструмент, щоб доїти електорат. Тим більше, що з покоління в покоління дуже добре призвичаїлися керувати виборцями «із сільською ментальністю». Їхня єдина мета – зберегти все, як було і є досі. Максимально блокувати будь-який розвиток та потенціал, бо в іншому разі контролювати в своїх інтересах бідний принижений народ стане неможливо.

Тож стратегія стратегією, а в практичних питаннях і народ, і його псевдоеліти є певним єдиним цілим, дуже інертним, таким, що не прагне змінюватися, щоб отримувати якісні зміни.

З покоління в покоління псевдоеліти дуже добре призвичаїлися керувати електоратом «із сільською ментальністю». Їхня єдина мета – зберегти все, як було і є досі. Максимально блокувати будь-який розвиток та потенціал, бо в іншому разі контролювати в своїх інтересах бідний принижений народ стане неможливо.

Тому риторика більшості українців досі спрямована на те, щоб «змінювати когось», а не себе. При цьому ці українці свято вірять, що, змушуючи когось змінюватися у відповідності до своїх потреб, вони роблять щось «правильне». Насправді ж, саме тому «в країні майже нічого не змінюється» – бо українці, у загальній масі, не змінюються самі. Вони лише зберігають статус-кво – залишають систему незмінною, бо їх влаштовує їхній місцевий, контрольований ними посадовець.

Стратегія стратегією, а в практичних питаннях і народ, і його псевдоеліти є певним єдиним цілим, дуже інертним, таким, що не прагне змінюватися, щоб отримувати якісні зміни.      

Основна проблема цих спільнот та псевдоеліт, які ними керують, у ціннісному сенсі – навіть не те, що інші думають якось не так, як вони, а те, що всі інші не думають так само, як вони. Бо якби всі думали саме так, як вони – ось тоді б зажили. Це – ригідність у чистому вигляді. Яка роками ще й підкріплюється нескінченними переливаннями «фанів прогресу» з порожнього в неповне. Адже тут ригідні почуваються більш упевнено: дивіться, у цих «прогресивних» – тільки слова та проджекти, а в нас – яка-ніяка, але звична система з поганими, застарілими, але зрозумілими правилами для всіх. Нехай ми її ненавидимо, але думаємо, що розуміємо. А розуміємо – значить, контролюємо, отже, все в нормі.

Ригідні не вірять в ефективність змін, прогресивні не можуть подолати впертість ригідних, і в боротьбі з цією впертістю самі поступово стають ригідними. Упертість перемагає. Ригідні спільноти українців та ті, хто з ними бореться, насправді не хочуть ніяких змін. А ціна, яка платиться навіть за елементарні зміни, ніколи їх не переконує, хоча насправді повсякчас виявляється невиправдано надмірною.

Навколо цих питань можна ламати списи, сперечатися до хриплості – власне, це і так відбувається десятиліттями. Але на практиці все ще абстрактна для цих спільнот ідея «європейської інтеграції» не стане конкретнішою. На хліб не намажеш.

Риторика більшості українців досі спрямована на те, щоб «змінювати когось», а не себе. При цьому ці українці свято вірять, що, змушуючи когось змінюватися у відповідності до своїх потреб, вони роблять щось «правильне». Насправді ж, саме тому «в країні майже нічого не змінюється» – бо українці, у загальній масі, не змінюються самі.

Факапи України у нескінченній мандрівці за синім птахом – на шляху до «європейської інтеграції», можуть здивувати тих, хто зіткається з цим явищем уперше. А самих українців цим не здивувати, бо причини факапів усім зрозумілі. Справді, непослідовність багатьох українців щодо курсу країни межує з цілком усвідомленим прагненням танцювати по граблях з єдиною метою – зберегти все як є.

Тому будь-які спроби якісних змін для багатьох повсякчас завершуються глибоким розчаруванням. А там зовсім недалеко до «американці розсварили нас з Росією, а вона ж давала гроші» та рефлексій «щасливих брежнєвських років».

Вишукувати «правильні» аргументи, щоб підтвердити собі ці незрозуміло звідки взяті в українському інформпросторі твердження російської ж пропаганди, ригідні українці готові день у день. І байдуже, що ці «правильні» аргументи вони беруть з певних мас-медіа, які з ранку до ночі готові транслювати цю обмежену, суворо визначену пропагандистами «правильність». Ці «правильні» аргументи більше збігаються з тим, що ригідні люди безпосередньо бачать і сприймають, аніж оте все європейське, якого вони не бачать.

Упертість перемагає. Ригідні спільноти українців та ті, хто з ними бореться, насправді не хочуть ніяких змін. А ціна, яка платиться навіть за елементарні зміни, ніколи їх не переконує, хоча насправді повсякчас виявляється невиправдано надмірною.

Спільноту тих, хто «не хоче до Європи, але якщо вдасться, то ми зі всіма!» складають геть різні люди. По-перше, це представники різних поколінь: бебі-бумерів, покоління ікс, покоління Y – міленіалів і покоління Z. Окрім цих чотирьох соціально активних поколінь в Україні ще можна зустріти представників найстаршого «мовчазного покоління», яке все життя прожило за СРСР, та наймолодшого – покоління альфа, яке з’явилося за 20 років після набуття Незалежності.

Дуже багато про світогляд «back in the USSR» можна почути від київських таксистів. Далі в тексті – те, що саме вони розповідають про свої погляди, переконання, спогади, вірування та цінності. Пропонуйте, чим би ви доповнили цей опис.

Переконання послідовників прорадянських настроїв з поколінь бебі-бумерів та іксів

Оновлюється

Бебі-бумери (зараз старшим з них – десь 75, молодшим – 56). Прорадянські настрої мають, звісно, далеко не всі. А тільки певний відсоток від усіх бебі-бумерів країни.Це, здебільшого, люди з радянською середньою чи середньо-спеціальною освітою. Їхня молодість у Союзі припала на 60-ті-70-ті. За їхніми згадками, це були «щасливі» роки. Ікси (найстаршим – трохи за 50, наймолодшим – 39). Діти бебі-бумерів. Тут про тих, які мають прорадянські настрої. Люди з середньо-спеціальною радянською або освітою років першого десятиріччя Незалежності. Нерідко – перші в роді, хто має вищу освіту. У дитинстві застали кінець пізнього СРСР. Пов’язують із цим періодом щасливі згадки.  
Пам’ятаю, що в СРСР медицина була геть безкоштовною, а люди «всі були друзі». Пам’ятаю часи, коли медицина була геть безкоштовною, а люди «всі були друзі».
  Наше дитинство та шкільні роки припали на часи проголошення Незалежності, Революції на граніті тощо.
Навчалися в 70-ті – 80-ті, переважно, російською мовою, навіть якщо вдома говорили українською чи суржиком. Навчалися в 90-х. Усі вчили в школі та університеті українську мову. Можу говорити, писати, читати, розуміти українською. Вищу освіту здобував після проголошення Незалежності.
Ми важко пережили 90-ті. Ми важко пережили 90-ті. Це були часи дефіциту, і в нашому дитинстві вкладиш у жувальну гумку «Турбо» був величезною цінністю.
Після 90-х «узяли своє» – стали фундаторами перших дрібних та середніх бізнесів чи просто якось пристосувалися до реалій «зародження українського капіталізму». Ми – діти перших власників перших малих та середніх українських бізнесів. Ми спадкоємці й управлінці бізнесів батьків, що виходять або вже вийшли на пенсію. Також ми – перші представники «нових» для пострадянської України професій – менеджери, маркетологи та айтішники.
Читати не люблю, книжки не люблю – нащо це? Книжки не допомогли мені в житті. Іноді читаю газети. Іноді читаю бізнес-літературу та детективи. Але загалом читати не люблю – нащо це? Книжки не допомагають у житті.
Добре, що я маю певну економічну «подушку» в селі, на батьківському господарстві, і моїм дітям буде. Добре, що я маю певну економічну «подушку» в селі, на батьківському господарстві – завжди можна продати.
Потрібно споживати тільки ті дані, які підкріплюють мою уяву про світ: матеріали роспропаганди, інформацію про таємничі змови та численні фейки. Потрібно споживати тільки ті дані, які підкріплюють мою уяву про світ: матеріали роспропаганди, інформацію про таємничі змови та численні фейки.
Перепровіряти інформацію не треба. Та і як її перевіриш? Перепровіряти інформацію не треба. Нема на це часу.  
Дивлюся телевізор і ютуб. Телевізор не дивлюся. Дивлюся ютуб.
Не люблю вчитися, не бажаю вчитися нового, шалено знецінюю будь-кого, хто розумніший чи вчився більше. Не люблю вчитися, не бажаю вчитися нового, шалено знецінюю будь-кого, хто розумніший чи вчився більше.
Технології та IT не сприймаю й знецінюю тих, хто працює в цій галузі. Цікавлюся технологіями та IT, хоча б на рівні впевненого користувача.
Якнайбільше намагаюся користуватися безкоштовним, незалежно від якості та реальних потреб. Основні мої життєві цінності – матеріальні. Дуже люблю гроші й дуже їх хочу. Основні мої життєві цінності – матеріальні. Матеріальне – на першому місці.
Ненавиджу українську мову, навіть якщо я є її носієм від народження – через стереотип пізньої радянщини, що «в Києві розмовляти українською – значить демонструвати свою провінційність». Боюся виглядати провінційним. Молодь говорить? Ну то й що. Як помиримося з Росією – знову перейдуть на російську.   Ненавиджу українську мову – через ті самі радянські стереотипи, що й мої батьки.
Українську ідею сприймаю і в душі підтримую – бо а якщо «спрацює, і все вийде?», то що? Так само, як і батьки, українську ідею сприймаю і в душі підтримую – бо а якщо «спрацює, і все вийде?».
Заперечую Голодомор, навіть якщо чудово знаю, що він був. Як і батьки, заперечую Голодомор, навіть якщо чудово знаю, що він був. Все одно то все – вигадки американців.
Я справді нібито «застряг» в ідеалізації СРСР, де я, як мені все ще зараз видається, був щасливим. Я справді нібито «застряг» в ідеалізації СРСР, де я, як мені все ще зараз видається, був щасливим.
Не знаю української історії. Жили чи під росіянами, чи під поляками, а тепер живемо під євреями. Мало думаю про українську історію, вона мене не хвилює й починається, в моїй уяві, тільки десь у щасливих брежнєвських радянських роках.
У своїх умовиводах не роблю поправки на безпідставну ідеалізацію, неаргументованість своїх висновків, брак інформації. У своїх умовиводах не роблю поправки на безпідставну ідеалізацію, неаргументованість своїх висновків, брак інформації.
Не можу ураховувати інших точок зору та позицій, знецінюю їх. Не можу ураховувати інших точок зору та позицій, знецінюю їх.
Нехай контролюють ті, хто повинен, але я хочу знати, як «правильно». Прагну все контролювати.
Постійно порівнюю себе з іншими. Коли вони на мене не схожі, я відчуваю тривожність.Постійно порівнюю себе з іншими. Знецінюю тих, хто відрізняється від мене.
Я є агресивно чутливим до думок, які відрізняються від моїх. Я є агресивно чутливим до думок, які відрізняються від моїх.
Коли хтось думає, діє та живе інакше, і я з цим зіткаюся, я нервую, відчуваю сильну тривожність і намагаюся нав’язати іншим свої погляди. Коли хтось думає, діє та живе інакше, і я з цим зіткаюся, я нервую, відчуваю сильну тривожність і намагаюся нав’язати іншим свої погляди.
Я не здатен існувати з-поміж не таких, як я. Я існую з-поміж не таких, як я, але хотів би, щоб вони були, як я.
За відсутності тої інформаційної державної політики, яка була в СРСР, намагаюся додержуватися тверджень тієї пропагандистської моделі, яка здається найближчою – проросійської, що маніпулює прорадянськими настроями. Але вголос це не озвучую. За відсутності тої інформаційної державної політики, яка була в СРСР, намагаюся додержуватися тверджень тієї пропагандистської моделі, яка здається найближчою – проросійської, що маніпулює прорадянськими настроями. Але вголос це не озвучую – мене не всі зрозуміють.
В СРСР всі не були рівні, але я все ще вірю, що всі були рівні.Нас у школі вчили, що в СРСР всі рівні. Вірю в це дотепер.
Мало розумію, що там на Хрещатику, не кажучи вже про Донбас і Крим. У центрі Києва давно не був. Ну віддали ж і Крим, і Донбас, що тепер казати.
Мої погляди – це погляди місцевих посадовців. А наверху все повсякчас змінюється, чого їх слухати. Не маю власних поглядів, слідую за думкою начальників чи представників тієї влади, за яку голосував.
У Росію не хочу, але через те, що імперські ідеї в мене асоціюються з прорадянськими, я готовий підтримати кооперації з росіянами, бо тоді вони дадуть нам гроші. У Росію не хочу, але через те, що імперські ідеї в мене асоціюються з прорадянськими, я готовий підтримати кооперації з росіянами, бо тоді вони дадуть нам гроші.
Вважаю, що всі мають бути рівні й однакові. Вважаю, що всі мають бути рівні й однакові.
Я патріот свого села, міста та СРСР, бо служив я ще тоді. Я не патріот нинішньої держави. Вона мені нічого не дала. Євреї роблять цю державу для себе.Я патріот свого села чи міста, але не патріот нинішньої держави, як і мої батьки.
Я ніколи не був за західним кордоном. Я ніколи не був за західним кордоном.
У нас тут ніколи не буде Америки. Америка вже розвалюється, вони самі тільки й роблять, що наслідують Росію. Заздрю американцям, але ми живемо не так.
Обираю й поважаю начальство, якого потрібно суворо слухатися. Не можу працювати в умовах творчості, вільного висловлювання поглядів, відповідальності саме за свою роботу. Обираю й поважаю начальство, якого потрібно суворо слухатися. Не можу працювати в умовах творчості, вільного висловлювання поглядів, відповідальності саме за свою роботу.
Поважаю тільки «сильних»: багатих, державу й силові структури. Поважаю тільки «сильних»: багатих, державу й силові структури.
Маю патріархальні погляди щодо сім’ї та родинних справ, але порушував їх неодноразово, всі так роблять, і мені можна. Маю патріархальні погляди щодо сім’ї та родинних справ.
Не поважаю жінок, які не розділяють ці погляди, бо бачу в цьому загрозу собі особисто. Але свою жінку боюся і давно з нею не сперечаюся, якою б вона не була. Не поважаю жінок, які не розділяють ці погляди, бо бачу в цьому загрозу собі особисто. Але свою жінку боюся і давно з нею не сперечаюся, якою б вона не була.
Не поважаю свого чоловіка, як і він мене, але роблю вигляд, що його слухаюся. Я маю його терпіти. Вважаю себе вільною сучасною жінкою, але нічого не вирішую, ні за що не відповідаю і якщо що, звалюю відповідальність на чоловіка.
Не поважаю ніякі погляди, які, на мою думку, загрожують моєму усталеному традиційному укладу. Але якщо дітям буде краще з іншими поглядами, то нехай. Не поважаю ніякі погляди, які, на мою думку, загрожують моєму усталеному традиційному укладу. Тримаюся від поглядів та переконань подалі.
Усі ці ідеалісти, які говорять про західні цінності, на відміну від мене, нічого не розуміють. Усі ці ідеалісти, які говорять про західні цінності, на відміну від мене, нічого не розуміють.
Я звик жити в подвійних стандартах. Я звик жити в подвійних стандартах.
Маю ригідну психіку. Маю ригідну психіку.
Не володію іноземною. Трохи володію іноземною.
Мені байдуже, чи сортувати, чи ні, але якщо кажуть, що треба, будемо виконувати. Я за сортування сміття.
  Я є сучасником зародження пострадянського україномовного культурного процесу, появи україномовних рок- та поп-гуртів, але слухаю російську попсу.  

Про погляди прорадянських представників поколінь Y та Z – у наступному тексті.

Фото: Luke Michael

Якщо вам сподобався текст, ви можете підтримати роботу сайту тут.

Donate PayPal

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *