Злий електорат і влада мажорчиків

Криза середнього віку в покоління Х – тих, хто дорослішав і входив у соціальне життя в 90-ті, збіглася в часі з черговою економічною кризою в країні. Якийсь відсоток людей від 40 до 55, які ніколи не бачили в Україні якогось сталого поступу й звикли виживати від кризи до кризи, або пручаючись, або підлаштовуючись під нескінченні «схєматози», які тут називають «бізнесом», зараз перебувають чи то в шоці, чи то в депресії. І звісно, причина – не тільки вік.

Це якийсь відсоток громадян прорадянських поглядів з робочих родин, міщани з окраїн, приїжджі, що їдять чебурек в метро й не мають уявлення, що таке фондовий ринок чи хто така Ліна Костенко. Бо ані перше, ані друге – не про їхнє життя, і їм не цікаво, бо за це не платять. Але вони дуже люблять, щоб усе було якось «правильно», живучи цінностями країни, якої давно вже нема на мапі.

Зараз вони бачать себе «щасливими в минулому» – «нічого не було, але як же добре ми жили!», проте не помічають ані своєї нинішньої заздрості, ані звички рахувати в чужій кишені. А як запропонуєш їм, як тоді, заради щасливих відчуттів, піти у двір побігати з ключем на шиї, ще й снобськи образяться. Тепер їм видається, що вони добре освічені, але шалено знецінюють «молодєж», яка розуміється на «усій цій цифрі» й нічого не тямить у системних питаннях. Як сказав нещодавно один таксист, «зараз треба боятися молодих». У 90-ті такі люди боялися батьків, бідності, вишибал, однолітків, учителів, жінок, багатства, освіченості й свободи.

Це, в основному, ті люди, які звикли підлаштовуватися під владу й постійно мати від неї проблеми. Якісь спроби заробити для них вилилися в більш чи менш важкі періоди боротьби з вітряними млинами. Коли спрацьовувала чесність, а коли – невігластво й страхи. У 90-ті вони жили з порожніми холодильниками, довжелезними чергами за чим треба й чим не треба, звичкою щось десь «діставати» і з батьками, які отримували зарплатню якоюсь «натурою», яку мали потім продати на базарі. Ці люди звикли до бідності й ніколи не бачили багатства. Тому зараз мають когнітивний дисонанс щодо нього: вони шалено бажають заможності й одночасно її ненавидять. Вони б хотіли її, але з дозволу. Бо «працює» виховання радянських часів, яке пропагувало, що матеріально «всі рівні», «мати більше соромно», «усі мають бути однакові», якщо «зашибати дєньгу», то нишком, а красти можна, але не нахабніти. Вони справді не усвідомлюють, як можна отримувати щомісяця декілька тисяч доларів за якийсь там код. Бо код – це що таке? Чергова вража вигадка! Його на хліб не намажеш.    

functional foto
Фото: Dimitry Anikin

Це – той контингент виборців, у яких немає освіти або є формальна. Ці люди ніколи не підуть ще вчитися чи перевчатися, і взагалі не читають книжок. Вважають: щоб отримати гроші, треба «поговорити», «перетерти», і все буде. Серед них трапляються й ті, які не мають жодних цінностей, окрім копійки, тому їхній кругозір надто вузький, а психіка – дуже ригідна й негнучка. Але хочуть, щоб у сучасному, динамічному, активному світі всі були як вони. І дуже дивуються, коли бачать, що це так бути не може.

У студентські роки вони сподівалися на щось краще, отримували професію, вчилися працювати й заробляти. Але, якщо не мали відношення до «схем», не заробили нічого. У свої нинішні 40-50 вони не тямлять у коді, все цифрове їх лякає, вони є вдячними споживачами теорій змов і далі мріють про «сильну руку», яка б уособлювала батьків, від яких їм дісталося все, чого вони не змогли заробити самі.

Зараз вони, як ті бабці на лавочці, повсякчас згадують «щасливі радянські часи», коли «все було», люди «посміхалися, обіймалися й дружили», а потім «усе розвалили американці». Ненавидять молодших, які кодять і «легко» заробляють собі на квартири, машини й подорожі.

Вони постійно порівнюють себе з міленіалами – страшенно заздрять поколінню Y, яке заробляє більше й живе тим життям, яким завжди мріяли жити вони самі. Як так: у 90-ті недоїдали одні, а отримали все – інші, усього років на 10 молодші. Це бісить. Вони шукають винних, щоб хоч якось виправдати свої невдачі. Вони ще теж молоді, самий сік, але почуваються лузерами. І це проблема.

Це – не тільки їхня проблема, але й проблема всіх у цій країні. І першим чином, проблема влади. Тому що саме ці люди, деякі з яких наразі переживають кризу середнього віку, минулого року проголосували за «слуг» і Зеленського. Його передвиборча кампанія потрапила «в яблучко» настроїв саме цієї частини покоління Х, яка звикла почуватися мученицьки й довго чекала, що нарешті в Україні з’явиться управитель, який їм якось компенсує всі страждання, пережиті з 90-х.

Вони повірили Зеленському, бо він «пам’ятає радянське життя, отето всьо», і був для них ідеалом, бо «грошей же таки заробив, тож і я при ньому зароблю». Спрацювала стара, досить досліджена, але геть недобра проекція.

Того, що є наразі – мажорів свого віку у владі – вони не хотіли. Вони хотіли тих, хто нестиме за них відповідальність. Як батьки, які зараз старіють і здають. А мажори некеровані й безвідповідальні. Наразі багатьом виборцям Зеленського нестерпно дивитися, що витворюють ці ситі мажори пост-90-х у всіх гілках влади, джерелом якої є народ. Бідні молоді люди обрали не таких, як самі, а тепер заздрять і зляться. І владі «коміка» треба сильно напружитися, щоб зуміти звести все це до жарту.

Для цих виборців виявилося шоком, що нова влада, на практиці не взявши на себе відповідальність за незаможний електорат, остаточно полишила його важелів контролю. Бо ця частина виборців не хоче «цифровізуватися», а хоче, щоб було, як у їхніх батьків за радянщини. Щоб давали путівки, квартири, щоб медицина безкоштовна. Щоб усім двором за столом і чаркою. СРСР видається їм хіба не соціалістичним раєм, яким він насправді ніколи не був. Це – ідеалізовані «згадки» про «щасливе дитинство», якого не існувало в реальності. І за якими можна спробувати сховатися від незрозумілого, хаотичного сьогодення, яке лякає і в якому ти давно не дитина.

Люди, яких виховували на ідеї про неіснуючу навіть тоді «рівність», наразі не можуть визнати, що життя людей із вищою освітою за часів пізньої радянщини відрізнялося від буднів випускників профтехучилищ. Що ті, хто жили в селі і в місті, за цілим списком соціальних ознак ніколи не були рівні. Що так само, як і зараз, була політична й інтелектуальна еліта, і були ті, хто тримався подалі від лідерства й освіченості. Були ті, хто тягнув у селі з ферми, а були такі, що сиділи в бібліотеці й вибивалися в люди. Наразі ті, хто порівнює те життя з нинішнім, сподіваючись щось виправдати чи знайти якісь сенси, хочуть в СРСР не тому, що там насправді було добре, а тому, що тоді усі ці нинішні мажори полишилися б свого майна. А це в уявленні людей, які ніколи не вивчали економіку, є найвищою «справедливістю». «Рівність» саме в матеріальному сенсі – «щоб ніхто нічого не мав, так, як і я», є другою їхньою цінністю – після грошей.

Цій частині виборців справді дивовижно, що саме за влади Зеленського відповідальність за їхнє життя й добробут впала на них самих. Вони не були до цього готові. Їм хотілося, щоб відповідала влада, а вони б вимагали те да се. Цифрові порядки, держава в смартфоні? Так, це зрозуміло, але дайте й хліб з маслом! Звично розкрили дзьобики, і… Нічого не сталося! У дзьобика ніхто нічого не поклав. У держави головняк із МВФ, та й узагалі, як бути чесним, грошей немає. На передвиборчу кампанію були, а в бюджеті немає. Такі справи. І спробуй пояснити це виборцям, які ж бачать, щоденно бачать в телевізорі, в ютьюбі, що у влади гроші є, багато грошей, мільйони, у президента, і він не приховує! То, як стільки обіцяв, нехай дасть, докладе в бюджет «зі своїх», він же наш «отєц радной», обіцяти і не зробити – це модний спосіб жити, але на хліб ці прийомчики, знову ж таки, не намажеш.

Тому тепер стати бідним ризикує сам нинішній президент – через розчарування й люту злість людей його віку. Бо його однокашникам не тільки заздрісно, але й «несправедливо»: ті, хто зміг заробити й «піднятися», завжди незрозумілі менш заможним. І це теж проективні механізми психіки, у якій зароджується таке сприйняття.

Мажори та різноманітна еліта ніколи нікому нічого не доведуть, бо в уявленні бідніших чи менш освічених громадян успішніші за все відповідають і «винні» усім іншим. Ці громадяни ставляться до еліти та мажорів як до відповідальних за все. Отже, вимагають. Еліту життя, певним чином, готувало до цього – якою б вона не була, але вона завжди добре усвідомлює своє місце в соціальних відносинах. Якщо це, звісно, справжня еліта.

А ось виборців життя не попереджувало, що, вочевидь, нова влада мажорчиків геть не знає, що робити, як керувати країною. Тим більше, що цей електорат обирав Зеленського за те, що він, як і вони, провінційний хлопець з 90-х, і запит цих виборців до нього – компенсація їхніх страждань у попередні роки. Справді, це геть складний умонастрій, який накладається на кризу середнього віку й спонукає ставити непрості запитання. Не знаєш, як керувати? Ми самі покеруємо, а ти за свої обіцянки-цяцянки хоча б грошима віддай. Якщо багато не заплатите, довго не протягнете.

Якщо мажори від влади швидко не віднайдуть tone of voice у комунікації з цією частиною електорату, відповідальність братиме на себе чи то «вулиця», якщо жарти коміка нарешті видадуться їй несмішними, чи то еліта – хто перший добіжить. І якщо «вулиця», то наразі вона може виявитися не пронаціональною, а ідеалізовано прорадянською – без почуття відповідальності, але з відчуттям образи на весь цей геть несправедливий світ. Утім, як сказав колись класик, найстрашніша тиранія здійснюється саме під прапором справедливості. Ідеї «справедливості» хибні й страшні в уявленні тих, хто вимірює її тільки в грошах.

Фото обкладинки: Alexey Berdnikov

Фото: Dimitry Anikin

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.