Що не так із фемінізмом по-українськи?

Фемінізм – це одвічна боротьба жінки з загрозою бути використаною. У чому сутність цієї загрози й пов’язаних із нею страхів і реакцій? Наскільки ці страхи реальні? Чи кожна жінка втягнута в цю боротьбу, чи ні? Чи є життєві стратегії, які дають жінці змогу прожити без боротьби, конфлікту й таки уникнути екзистенційної кризи чи краху? Як чоловікам бути з цим усім?

Чоловіча реальність

Із цілями чоловіків усередині соціальної машини все просто: кожен із них знає, що має хотіти освіти, грошей, свій бізнес, машину, лідерство, владу, родину і дітей – якнайчастіше, бо сім’я ніби-то укріплює їхній соціальний статус і закріплює за ними певне більш вище місце в зграї; до усвідомленого батьківства чоловіки, найчастіше, приходять надто пізніше, ніж у 25. Чоловічі заданості є феноменально ясними, від початку «запакованими». Мета сучасного чоловіка – розвити в собі здатність розгорнути цю заданість у процес, якого «вистачить» на усе життя. І нічого більше.

Практично все, чого чоловік може прагнути в житті, визначається декількома словами і є конкретним вектором на десятиліття. Хочеш знати, як тобі жити? Намалюй собі графік – і живи за ним. Це і є твоє життя.

Якщо чоловік рухається за цим графіком, суспільство, так чи інакше, сприятиме йому у всьому: тільки треба навчитися не переходити дорогу альфа-самцям і лідерам і робити свою справу, а все інше легко додається. Усі чоловічі кризи, загалом, виявляються пов’язані з якимись порушеннями субординації, нечутливістю до соціальної динаміки, непевними спробами лізти поперед батька в пекло. Але якщо чоловікові вдається впоратися зі своїми амбіціями, то й кризи його оминуть. Тобто, у житті чоловіків потенційно майже нема амбівалентності. Щоб дракони вкусили, чоловікам треба дуже довго докладати зусиль, роздратовуючи їх.

Звісно, у питаннях конкуренції та впливу чоловіків дуже сильно просувають дружини чи інші жінки, бо ця здатність у них є від природи. Представниці слабкої статі питання чоловічої конкурентності можуть розплутати на раз-два, просто за вечерею й келихом вина. І для цього жінки всім чоловікам дуже потрібні, бо часто жіночі рішення й поради стають наріжним каменем у чоловічій кар’єрі. Таким чином, кар’єру чоловікові робить жінка, і щоб у чоловіка склалося, йому потрібно знайти жінку, яка готова «вкластися» в розбудову його кар’єри, і далі просто їй не противитися. За всіми цими «я всього досяг сам» у сучасних чоловіків стоїть спочатку мати в конструктивній чи деструктивній ролі, потім – подруги із досвідом своїх матерів, потім – коханки та дружини з досвідом свого роду. Давно не секрет, що соціальний успіх чоловіка напряму залежить від того, який тип жінки він собі обрав від початку, від того, які якості має жінка, з якою він має дружні чи шлюбні стосунки. За такої ясності чоловік, який прагне соціального успіху, від початку мусить лише одне: вірно вибрати. І далі не чинити опору. Здавалося б, це стереотип поведінки серпанкових панянок, але ні: наразі це – найефективніший поведінковий шаблон сучасних чоловіків.

Чого хоче жінка?

А ось із жінками все далеко не так просто. Бо, на відміну від чоловіків, вони мають не одну, а дві стратегії, чудово всім відомі. І жінкам ясно, що кожна з них окремо є екзистенційно програшною. Тобто, проблема в тому, що жінка, на відміну від чоловіка, не може запросто погодитися ні на одну зі стратегій, які їй пропонує суспільство «для життя», бо знає, що в жодній з них у результаті не отримає сама для себе нічого, залишиться не наповненою, а спустошеною.

Якщо жінка обирає для життя якусь одну з цих стратегій – або повноцінне материнство, або соціальну реалізацію, – у 40 вона отримує екзистенційну кризу і за будь-якого «розкладу» відчуває себе полишеною у розбитого корита.

Близько 40 вона сповна переживе всі почуття, пов’язані з усвідомленням своєї «непотрібності» дітям, а якщо слідувала іншій стратегії, присвятивши себе соціальній реалізації, у 40 вона усвідомлює, що для того, щоб кудись прибігти, їй потрібно бігти в рази швидше, а вона вже не може чи більше не хоче.

Виходить, чим простіше чоловікам, тим складніше й важче стає жінкам. І там, де чоловік отримує соціальний розвиток, усе більші і більші гроші, реалізацію планів та мрій, схвалення й підтримку себе як особистості, жінка всього цього не тільки майже ніколи в очі не бачить, але й навпаки – від соціуму їй «прилітають» знецінення, приниження її здібностей, якісь копійки за її таланти, хамство, порушення її меж, самотність наодинці, у родині чи в натовпі, усвідомлення, що взаєморозуміння з чоловіком у принципі неможливе, бо він просто «іншомовний» – незрозуміло з якою метою намагається «висловлюватися ієрогліфами», і так далі, і так далі.

У будь-якому разі жінка, у кожному проміжному результаті свого життя, відчуває себе використаною. Та гірше: чим старшою вона стає, тим ясніше розуміє, що суспільство «обдурило» її ще на етапі її вибору й погодження з пропозицією. Вона виявляє: пальто не то. Повсякчас наповнюючи й розвиваючи себе, їй доводиться миритися з приреченістю на те, щоб регулярно віднаходити себе спустошеною. І карма тут ні до чого. Це – результат будь-якої жіночої динаміки в соціумі.

Жінка і чоловік – це поїзди, які рухаються назустріч одне одному, пересуваючись у протилежних напрямках. Момент зустрічі відбувається – але чоловік продовжить рухатися в бік свого соціального розквиту, посилення, збагачення, підвищення своєї соціальної ваги та ціни, а жінка «їхатиме» у протилежний бік – до екзистенційної самотності після розлучення з дорослими дітьми, до ув’ядання та старіння, соціального занепаду, розчарувань, фінансової залежності, знецінення. Можливо, задача жінок і чоловіків – у тому, щоб стати єдиним «потягом», який рухається в одному напрямку, і можливо, в окремих випадках це спрацювало б, але найчастіше це виявляється історією про конкуренцію, а не про взаємодію.

Усього декілька десятиліть тому жінка, яка зіткалася з відчуттям використання в будь-якій ситуації, перелякано бігла в шлюб. Дівчатам з дитинства нав’язували ідею, що не треба сідати на пеньок і їсти пиріжок, тим більше, ходити одним у лісі й розмовляти з вовками. Щоб вовки не чіпали, треба було «сховатися» заміж і в суспільні справи ніс не казати. Ми й зараз знаємо, наскільки досі сильні ці тенденції в Україні. Але екзистенційна криза доганяла таких жінок і в шлюбі, тільки трохи пізніше і болючіше, ніж решту інших. Такі жінки з жахом з’ясовували, що після того, як суспільство використало їхню репродуктивну функцію, тепер воно зовсім не збирається видавати їм медаль за «яжематір», а підступає з новою вимогою: реалізуватися так само, як «он ті дурепи, які вчилися й працювали, доки я займалася чимось іншим». А ти думала, – каже суспільна система. Не репродукцією єдиною! Не народжуєш – працюй!

Така жінка зі страхом розуміє, що в очах суспільства реалізація репродуктивної функції не є індульгенцією від інших соціальних обов’язків, і що вона геть програє всім тим, хто рухався шляхом соціальної реалізації від початку. Першим чином такі жінки намагаються нападати та знецінювати працюючих, але потім усвідомлюють, що мають наздоганяти. І опиняються в екзистенційній пастці імені Аліси з книжки Л’юса Керолла. А чи можуть чоловіки уявити собі, що відчувають і думають жінки, переживаючи такий досвід?!

Хочете допомогти? Не заважайте!

Чоловіки, коли стають дорослими, усвідомлюють, що жінка – це геть інша «система», яка має інші якості, здібності та можливості, іншу екзистенційну реальність, ніж у них самих. Дорослий чоловік почувається розгубленим: він отримав від життя все, що хотів, а жінка, яка, можливо, є гідною успіху втричі більше за нього, не отримала нічого. Чоловіки хочуть із цим щось зробити, щоб якось допомогти жінці, але зіткаються з тим, що не мають поняття, що саме мають зробити. І йдуть за приладами.

Одні чоловіки кидаються переробляти жінок під себе, намагаючись примусити їх мислити і діяти по-чоловічому й не мислити і не діяти по-жіночому; інші йдуть шляхом самоствердження за рахунок жінки: мовляв, не можу побудувати взаємодії, так хоча б використаю; треті нав’язують жінці патріархальну модель, яка об’єктивно стає все менш і менш адаптивною навіть для тих жінок, які від початку щиро на неї згодні. Четверті намагаються «допомогти» по-хорошому, і для жінки це виявляється найбільшим злом. П’яті – ще щось…

Тобто, усе, що б нині не пропонував чоловік жінці, виявляється недієвим для неї й не вирішує тієї екзистенційної трагедії, яку вона переживає, як не крути. Жоден чоловік не може запропонувати жінці щось, що було б поза використанням і позбавило б її тривожності щодо того, що її знову використають. Домовитися не вдається. Торг тут недоречний і не спрацьовує.

Мудрості просто питати в жінки, що їй потрібно наразі, і задовільняти ці потреби без тиску, супротиву і шантажу, бути чутливими до її екзистенційних запитів, які цілком можуть мати й матеріальний, відчутний, зрозумілий, контактний еквівалент, у чоловіків юного і зрілого віку немає. Така здатність є, як правило, тільки в старших, які вже виростили дітей і позбавилися від прагнень щось нав’язати жінці через контроль, зверхність і насилля.

Таким чином, справжні феміністичні ідеали і для жінок, і для чоловіків можуть справдитися у віці 50+, коли можна буде сподіватися, що жінка не відчуватиме травм, пов’язаних із відчуттям використаності – і то не через те, що вона вирішила екзистенційну проблему, а через те, що їй просто стало байдуже. Але для цього жінка має вийти з контекстів народження, виховання і сепарації. Змиритися з утратами й відпустити мрії, які не справдилися й не могли справдитися через непідконтрольні їй обставини. Проте прийти в такий стан навіть після 50-ти здатна далеко не кожна жінка. Бо змиритися з тим, що все жіноче нездійсненне, несправджене чи зруйноване стало таким через фізичне чи емоційне насилля з боку чоловіків, для жінок – непосильна вимога. Це як пробачити вбивцю чи забути про загиблу дитину. Проте й супротив цьому прощенню приносить лише біль і тільки поглиблює екзистенційну проблему.

Тож навряд чи сучасний фемінізм по-українськи – про депіляцію пахв, сміливість оголювати груди на мітингах чи підписувати листи цуценячими іменами. Він узагалі не про інструментальність. Це – екзистенційна історія, відома кожній жінці планети Земля – про взаємодію душі, якої ніхто не бачив, із соціальністю та системністю, які є цілком вимірюваними. Можливо, вона припинить бути екзистенційною, коли буде описана в іншій термінології. Проте зараз це – історія про душу в кам’яних джунглях чоловічої боротьби за вплив.

Жінка, усього-навсього, хоче, щоб суспільство припинило її використовувати й тим руйнувати її душу, її індивідуальність, ось і все.

Тільки для суспільства це наразі неможливо. І на відміну від чоловічих проблем, пов’язаних із соціальним ствердженням, ця жіноча ситуація не вирішується клацанням пальців. Щоб система, тяжіючи до сталості, могла підтримувати себе в тому стані, в якому вона є, вона має використовувати жінку і, у тій чи іншій ролі, тримати її в лояльності та підлеглості. Ще досі в соціумі на цьому базується все. І, можливо, так буде й надалі.

Тож для справді самостійних, мислячих, розмірковуючих, вирішуючих, діючих, освічених жінок, які не є під чоловічою супервізією, соціальний рай усе ще не передбачений. Утім, мова про те, що його не передбачено і для всіх інших.

Є жінки, які намагаються вирішити цю ситуацію покірною підлеглістю, бо за це розраховують отримати все ба навіть більше, але отримують ту саму екзистенційну кризу. Є жінки, які пропагують фемінізм як інструмент, але не можуть сформулювати, проти чого, власне, прагнуть його застосовувати, чекають вказівок і максимум, що можуть – материтися на публіці чи фарбувати пахви в різні кольори. Є жінки, які, мабуть, найкраще відчувають сутність проблеми – вони намагаються вирішити цю екзистенцію, формуючи «третій шлях» – і вчитися, і народжувати, і одночасно реалізовуватися в соціумі. І швець, і жнець, і в дуду грець. Проте, це – чиста амбівалентність, яку жінка має долати шаленим працелюбством і неймовірною послідовністю. Але жінки, які створюють собі таку амбівалентну життєву ситуацію, не мають жодних гарантій щодо того, що уникнуть екзистенційного руйнування, так само, як жінки, які слідують якійсь з інших стратегій.

Більше про це – в наступних постах.

Фото: Alexander Solodukhin

Якщо вам сподобався текст, ви можете підтримати роботу сайту тут.

Donate PayPal

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.