Українська ідея. Якщо вітер знов переміниться

Початок: Єврейські чи християнські? Які цінності більше визначають українську політику?

Специфіка менталітету означає якщо не все, то майже все в соціальному співіснуванні. У тому, як спільноти, мікросоціуми сприймають українську ідею, у чому саме її бачать.

Українське суспільство, утім, як і російське, перманентно знаходиться в стані соціальної шизофренії – коли говориться одне, робиться протилежне, слово не веде до відповідного діла, тому в будь-яких питаннях життя рідко коли є послідовність та поступ. Якщо спостерігати зовні, може здатися, що українці в своєму житті, у всіх соціально-політичних та економічних питаннях десятиліттями ходять по колу.

Але якщо, знову ж таки, у Росії те, як треба відчувати, розуміти й бачити, визначено державницькою політикою, «зверху», і семантизоване до дрібниць, то в Україні це сприйняття формується більше на общинницькому й емоційному рівні. Хтось щось подумав, комусь щось здалося, хтось десь щось почув, десь щось недочув: живуть плітками та інтерпретаціями, до витівок «центру» ставлячись поблажливо й намагаючись інтуїтивно відчути, куди подує вітер, коли знов переміниться.

Такою інтуїтивною «суспільною думкою» спільноти просякаються або в церквах своїх конфесій, або «мавпуючи» «трендові» шаблони емоційних реакцій, які підглядають по телевізору в депутатів, у кабінетах дрібних чиновників, у розважальних ток-шоу або підлаштовуючись під «сильних світу цього» у місцевих громадах.

За будь-якої зміни політичної риторики це призводить до миттєвого «перевзування». Подуло сюди – побігли сюди, подуло туди – перефарбувалися й побігли туди.

Тобто, зміна влади й риторики чи її відсутність зазвичай породжують різку зміну поглядів у пересічного представника електорату, відсутність навіть натяку на якусь послідовність та усвідомлення соціальних ідей, поваги до них, ситуативне виживання і поверхневе сприйняття всіх процесів, сутність яких, за таких постійних перевзувань, дійсно не має ані змісту, ані цінності.

Будь-які ідеї, які могли б лежати в основі державної та соціальної розбудови, для багатьох українців повсякчас виявляються лише предметом торгу – на рівні з зубною пастою або самокатом. Так відбувається, бо на місцях чимало українців завжди налаштовані на родинне та общинницьке виживання. Чимало українців або взагалі не мислять абстрактно, або мислять тільки абстракціями – і в тому, і в іншому випадку сподіваючись, що все зробить за них хтось інший.

Представники таких мікросоціумів намагаються навіть від ідей та поглядів триматися подалі. Цінність якихось загальних спільних ідей про співіснування для них дуже низька й може сприйматися тільки як «товар» для обміну на щось конкретне чи для вирішення якихось дуже вузьких, персоналізованих, інтересів.

Крім того, на місцевому рівні субординація дрібних держслужбовців, представників різних інституцій теж буває подвійною: у своїй вертикалі та місцевим «авторитетам», рука руку миє. Принаймні, такий стан речей привчає до повної безвідповідальності цілі покоління українців. І в Україні це майже ніколи навіть не підлягає жодній етичній оцінці, бо така реакція для певних спільнот – норма, спосіб жити. «Вони там собі, а ми тут собі». На місцях завжди відчувають, скільки можна взяти, скільки можна вкрасти. Разом із тим, усе це маркує підлітковий рівень розвитку представників багатьох спільнот.

До того ж, бідність, що передається з покоління в покоління, звужує кругозір, і тоді ситуативним стає, власне, все: багато пересічних українців вірять тільки в те, що можна взяти і продати.

У них немає довіри ані владі, ані ідеям, без яких адекватне функціонування влади неможливе. А найбільше немає довіри в тих, хто голосовував за діючу владу й активно за неї «топив»: в Україні більшість таких завжди перефарбовуються першими.

Вони поститимуть у соцмережі щось проукраїнське; удома, для «компенсації» свого сільського виховання, говоритимуть російською, якої як слід не знають, і ненавидітимуть тих, хто вживає українську за власним вибором; а в мікросоціумі вирішуватимуть якісь свої власні «проблеми» старим добрим кумівством, нишком, але обов’язково за рахунок спільноти. Такі звички соціальної адаптації – не освіченістю, не працею, а підлаштовуванням, які передаються з покоління в покоління, унеможливлюють розвиток і складно трансформуються, бо є складовою менталітету.

Усім цим людям, за великим рахунком, справді байдуже, про що говорять у Верховній Раді, що саме роблять політики та посадовці, і ці люди, власне, і є електорат. Їм байдуже, проте обирають – вони. І вони обирають тих, кого обирають, тому що їм просто… байдуже. За цим усім стоїть не стільки справжня байдужість до того, що вчиняють там, «вище», а небажання хоч як підсилювати загальнополітичні процеси заради збереження контролю й кумівства на своєму, низовому, рівні. Хай там як, аби тільки ось тут, біля мене, ніколи нічого не змінювалося.

Тобто, замість застосовувати інструменти здійснення влади та контролю через соціальні інститути, чимало українців продовжує обирати кумівський, общинний спосіб життя – із лицемірством, байдужістю, дрібною ба навіть недрібною корупцією, постійною боротьбою за вплив на місцевому рівні, і найбільше щастя для них – коли раптом «складеться», і на низовому чиновницькому щаблі, біля якоїсь «годівнички», стане хтось із місцевих «знайомих».

Такий узвичаєний спосіб адаптації постійно зводить українське буття на нижчі сходинки піраміди Маслоу, робить українську культуру суто матеріальною й заперечує будь-яку потребу чималої частини українців у культурі вищого кшталту, яка базувалася б на більш абстрактних ідеях, ніж ковбаса і розваги.

Чимало пересічних українців досі зацікавлені в тому, щоб на кожному циклі свого розвитку Україна робила проворот вхолосту, обнулювалася й поверталася до традиційних статус-кво. І на кожному етапі цілком свідомо саме під цю потребу обирають владу, яка поверне все на свої кола, бо в спільнот запит на корупцію – дрібну й велику, непрозорість усіх процесів та на вплив у місцевих громадах – основний. Уміють жити тільки так, інакше треба перевчатися, змінювати все, змінюватися самому, а як? І коли? І, якщо на те пішло, навіщо?

Коли є така сумна «традиція», просто необхідна якась ментальна альтернатива. Спільноти-носії кумівства, звичні до корупції та непрозорого маніпулювання місцевими інтересами, мають бути «розбавлені» ба навіть контрольовані якимись іншими силами. Кимось, хто транслює іншу культуру, хто є представником іншої світоглядної парадигми. Наприклад, такої, в якій «не красти» означає саме «не красти», а не: «красти не можна, але можна, коли дуже хочеться».

І представники таких культур приходять в місцеві органи влади, очолюють місцеві інституції. З одного боку, вони беруть усі потоки і інтереси під свій контроль – особистий і общинний, з іншого – відтісняють від здійснення цього контролю «маленького українця», його знаменитого кума та, власне, місцеві общини, до яких українець із кумом належать. А відтіснити від контролю, упливу також означає позбавити відповідальності. Замість прищеплювати «маленькому українцеві» відповідальність на низовому рівні, у громаді, посадовці-носії інших культур беруть його під опіку й привчають до протилежного, тобто, зберігають звичний стан справ. І в кожному поколінні будь-які спроби якось із цим працювати – як об стінку горохом, тільки підсилюють усталені народні звички.

Усе це унеможливлює формування в свідомості українця хоч скільки позитивного образу чесної країни, що розвивається. Також це породжує нові й нові варіації подвійних стандартів, які визначають відносини спільнот і окремих громадян. Про ці подвійні стандарти поговоримо в наступних постах.

Фото: Morning Brew

Якщо вам сподобався текст, ви можете підтримати роботу сайту тут.

Donate PayPal

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.