Шашлична анархія. Про маски, «хотєлкі» і права

«Сидіть удома!», «Заходьте в магазини в масках!», «Не збирайтеся компаніями!». Ці заклики чули всі. Проте частині українців довелося дивуватися, спостерігаючи, як інша частина на все це каже: «Мені пофіг!».

До карантину під лейблом «Мені пофіг!» безліч людей жили хіба не поколіннями. Це – люди, які примудряються жити в суспільстві, максимально ігноруючи будь-які інституційні взаємовідносини. Хтось подумає: «Та ну, що таке ВОЗ!», але, як громадянин своєї держави, принаймні, через повагу до факту державності, приписів відчизняного МОЗ додержиться, усвідомлюючи, що українська інституція висунула їх не «просто так», а зважаючи на певну ситуацію, і не назло нікому, а щоб допомогти людям убезпечнитися. Утім, чимало людей кажуть: «Та ну, що таке МОЗ!» – і заходять до магазину без маски, дивуючись, коли їх наполегливо просять додержуватися необхідних об’єктивних обмежень.

Тут можна було б щось сказати про волелюбність українського народу, про цілком слушне очікування людей, щоб держава максимально «не лізла» в їхнє життя й не обумовлювала його. Проте апокаліптичні настрої й острах опинитися під управлінням невідомих призводить деяких українців до абсурдного і впертого опору відомим і власноруч обраним. Чого ж тоді обирали? Для декорації?

Ці люди припускаються емоційного промаху: вони плутають потенційно вірогідне втручання держави у приватне життя з реальними відносинами у соціумі, які вони ще раз плутають із приватними відносинами вдома чи у вузькому колі. Ось ці шаблі взаємовідносин у свідомості деяких українців нерідко виявляються переплутаними вщент.  

…плутають потенційно вірогідне втручання держави у приватне життя з реальними відносинами у соціумі, які вони ще раз плутають із приватними відносинами вдома чи у вузькому колі.

Певні люди намагаються жити за принципом пісочниці: «отримую те, що хочу», і всюди проголошують, що саме їм «можна геть усе». Але дуже дивуються, коли інші в соціумі роблять те саме, та ще й «чомусь» відмовляються створювати для них умови, яких би їм хотілося. Тобто, ці «нам можна геть усе» не усвідомлюють, що живуть подвійними стандартами, за якими іншим нібито не можна щось, що можна тобі. Якщо тобі «не можна» бути освіченим, то, з твоєї точки зору, й іншим це «не можна». Якщо тобі «не можна» заробляти своєю працею стільки, скільки виходить, то й інші мають скласти руки. Якщо тобі «не можна» бути здоровим або, не приведи Боже, культурним, то й іншим, як тобі здається, зась. Крім того, мета цих подвійних стандартів, як правило – купка непотрібних речей, «золотих батонів», від яких на завтра – ніякої радості.

Проте, якщо ти, стверджуючи свої «хотєлкі», заперечуєш такі самі «хотєлкі» інших, то чого дивуватися, що інші, реалізуючи свої інтереси, у відповідній ситуації не заперечуватимуть твої? Ті, хто всюди декларує, що їм «можна геть усе», відмовляються розуміти, що коли ти собі припускаєш, що відносно іншої людини «можна геть усе», то в абстрактній площині й іншому стосовно тебе стає «можна геть усе». Але в дійсності, коли кожному «можна» не зважати на право кожного, у крайнощах це, зазвичай, антисоціальні, кримінальні ситуації.

Насправді ж, кожен може реалізовувати своє право там, де не порушує аналогічне чуже, ось і вся «складність» цього суспільного протиріччя. Проте деякі українці не шукають легких шляхів, їм треба створювати проблеми і собі, й іншим, щоб «усім жилося важче і гірше». Бо нормально не знають, як.

Якщо ти, стверджуючи свої «хотєлкі», заперечуєш такі самі «хотєлкі» інших, то чого дивуватися, що інші, реалізуючи свої інтереси, у відповідній ситуації не заперечуватимуть твої?

Деякі українці, які, усупереч майже проханням держави надягати маски при вході до магазинів, цього не роблять. Так вони самостверджуються на приватному та «общинному» рівні: я та інші мої самі знаємо, як треба, відійдіть із вашими порадами. Проте якщо вони захворіють, вони вимагатимуть від медичних закладів, що репрезентують соціальні інституції порядку, вищого за вуличний, їх лікувати. І так у всьому.

Намагання повсякчас казати «Мені пофіг!» і жити «общинницьки», ігноруючи все інше в своєму соціумі – це не є погано рівно до того моменту, як це не починає порушувати права ще когось. Дивно, коли ви в транспорті не зважаєте на право іншої людини на повагу до її гідності, але вимагаєте в неї поваги до себе, коли приходите до неї як до працівника банку підписувати папірець. Так само дивно, коли співробітник банку проявляє до вас неповагу, але в транспорті обурюється, що ви наступили йому на ногу.   

Якщо ваша дитина, самостверджуючись, на вулиці грубіянить незнайомій людині, розповідаючи про «мені пофіг!», а потім потрапляє до цієї людини в її лікарський кабінет, вона опиняється в волі цієї людини. І той лікар, у сухому залишку, за тією ж логікою, за якою живуть наші пофігісти, фактично «винний» не цій дитині, а соціуму в цілому. Бо ж наші пофігісти ніколи нікому нічого не винні й ніколи ні за що не відповідають, а соціальні інституції традиційно ненавидять і саботують. То чого ж очікують від інших, коли приводять свою дитину до лікаря чи вчителя, якому ця дитина тільки-но нагрубіянила? Що він поведеться як людина? Чи що просто формально виконає свій соціальний «борг»?

За цією ж «пофігістською» логікою, допомогти цій дитині для цього лікаря – це формальна дія, соціальний обов’язок, але не особистісна зобов’язаність. Проте ті, кому «все пофіг», не усвідомлюють цього, бо самі в соціальних відносинах звикли надавати іншій людині менше значення, ніж собі. Ось і отримують відповідне ставлення. Як у дійсності цей лікар поставиться до цієї ось дитини – це вже його власна воля і питання його розвитку й особистісної людяності. Але це залежатиме від цієї людини, а не від хамовитої дитини чи батьків, які її виховали. Лікарі нерідко бачать сотні тих, хто кидає на їхні столи ключі від квартир, машин, аби тільки зберегли їхній дитині життя. Хами в їхніх кабінетах швидко стають найввічливішими українцями, яких тільки можна уявити, і деякі – навіть справді, а не лицемірно. Проте це далеко не завжди спрацьовує. І додайте до цього ще й загальну корумпованість. Деяким лікарям за ваше «мені пофіг!» ви віддасте геть усе.

Мами з родин, які живуть під гаслом «мені пофіг!», усе життя «напрацьовують» свою соціальну прийнятність, аби виглядати «виховано» в очах інших і отримувати за це соціальне схвалення. Проте як тільки у вихованні їхніх дітей щось іде не так, вони одразу ж намагаються скинути свою дитину на інших – педагогів, учителів, психологів. І знову відкривати дзьобика й вимагати у представників «непотрібних» і «зневажених» соціальних інститутів: дайте! Але що вони хочуть? Дитсадок їм усе вже дав. Школа їм усе вже дала. З ВНЗ – ну, вони отримали, чого були варті. Вони якось застосували все це на користь собі і людям? Ні? Але хочуть узяти ще? І коли їм буде достатньо? І навіщо? І чому хтось має щось давати саме їм, коли он є справді талановиті діти, які все життя змалку – у секціях, клубах, школах, тренуються, грають гами, вчаться – тобто, працюють? Чому це хтось має забезпечувати щось тим, кому все життя було «все пофіг», а не тим, хто роками стукав по клавішах, розв’язував математичні задачі чи відточував па? Тому, що, типу, «життя несправедливе»? Справедливість ні до чого. Бо принцип «можна» працює обопільно: те, що можна вам, можна й іншому, але чи ви реалізуєте своє «можна» – це не питання вашого інфантилізму чи прагення здійснювати насилля, а вашої здатності брати відповідальність на себе. Соціальні відносини і право – це точка, де різні люди «зустрічаються» за доброї волі і поза насиллям визначають, де починається право іншого й закінчується ваше.  

Хтось усе життя бажав жити своїм общинницьким ладом – компанією «я та інші мої», і все інше йому було «пофіг», але як щось, то він приходить до соціальних інституцій, представників яких ненавидить, і починаєте вимагати захисту, навчання, лікування. Він зневажає людей, які роками «вкладалися» в розбудову цих інституцій – знецінює журналістів, кричить на вчителів, принижує лікарів, грубіянить будівникам, – а потім приходить і каже: поінформуйте мене, полікуйте, дайте мені освіту, виконайте зобов’язання на будівництві. Коли йому стає треба, він приходить туди, де вже є люди. Туди, де вони працювали роками, щоб зберегти певне соціальне надбання. Але він, коли його дитина вириває квіти з міської клумби, каже: «Тю, а що таке? Чому ні? Моїй дитині все можна!». А коли йому стає треба, але там, де він вимагає, просто так не дають, то робить вигляд, що насправді йому не треба, і, намагаючись взяти силою, пробиває нове дно. Усе що завгодно, аби не визнавати свою частину відповідальності за перебіг спільного, соціального життя.

ОK, якщо вашій дитині «все можна», то чиїйсь іншій дитині – бо кожна людина чиясь дитина! – «можна» не лікувати вас у лікарні чи не вчити вашу дитину в школі. Бо ви самі це побажали і дозволили – насамперед, самі собі. Це і є асоціальність. Ви посіяли своє інфантильне «вам усе можна», але не взяли свою частину відповідальності – і ось, будь ласка, отримуйте. Як кажуть, можете сіяти те, що хочете, але пожинатимете те, що сіяли.

У таких ситуаціях інфантильні уявлення про свою «ідеальність» на тлі «неправильності» інших розвіюються миттєво, і саме це зумовлює процес дорослішання. Проте в будь-якому процесі розвитку є одна важлива річ: завжди є той, хто – не за віком, а за рівнем зрілості, – подорослішав раніше.

Коли українців просять про додержання елементарних правил гігієни чи то суспільної взаємодії, можливо, наразі це найбільше, що можуть зробити інституції для суспільства. Бо якщо ситуація загостриться, може статися, що інституції нічого не зможуть, і українці, які, усе ж таки, все ще мають і державу, і соціальні інститути, залишаться наодинці самі з собою і своїм омріяним «общинницьким» ладом, у якому будуть виживати в мікросоціумах хто як зможе, як це було в 90-ті. Тільки наразі під ударом буде безпосередньо здоров’я кожного – і громадянина, і антигромадянина.

Без інституційної медицини. Без кваліфікованих лікарів. Тільки вміннями медсестер, багато з яких, усе ж таки, мають дипломи коледжів, але не мають досвіду рутинної роботи в медзакладах і, за власним вибором, давно працюють у нейл-сервісах, зовсім не прагнучи вбиватися в лікарнях. «Мені пофіг!» будуть змушені довірити їм своє життя, бо саме цього вони прагнули, зневажаючи тих лікарів та інших спеціалістів, що залишалися порядними.

Це – те, що отримають ті українці, які звикли не довіряти, а точніше, ненавидіти й саботувати суспільні інституції у власній державі: медицину без лікарів, освіту без учителів, інформування без журналістів, будівництво без будівників… Бо «а навіщо?», адже «мені пофіг!». «Мені пофіг!» звично розкриватимуть дзьобика до саботованих ними інститутів із вимогою «дайте!», але ніхто не дасть. Маєте те, що маєте. Бо це ж ви заходите в магазин без маски. Вам усе пофіг і все можна. Тож і лікарям можна лікувати не тільки вас.

Багатьом хочеться «бути пофігістами», але за чужий рахунок. Сам із собою, на своїй території – будь ласка, хоч сто порцій. Але коли це стосується інших, зважай на їхні права так само, як зважаєш на відповідні свої. І поважай їхні обов’язки так само, як хочеш, щоб поважали відповідні твої. Це і є соціальна взаємодія, яка починається за порогом твоєї приватності.

Справді, в ідеалі держави у житті людей у будь-якому разі має бути якнайменше. Але не в сенсі її неіснування, а в сенсі якості функціонування державних інституцій. Будь-яке знецінення соціальних інститутів вищого рівня призводить до деградації – скочування в стан суспільних форм попереднього рівня. Проте забезпечення належної якості неможливе за саботажу, інфантильного і споживацького ставлення частини громадян до того, що роблять у соціумі інші.

Про соціальну недовіру, несправедливість і ненависть говоримо у наступних постах.

Фото: Kamil Feczko

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.