Мода на аб’юз. Коли принижені прагнуть принижувати

Декілька місяців тому водій маршрутки, яка йде з Оболоні на Дарницю, попросив пасажира, який їхав із родиною, оплатити проїзд старшого сина, хлопчика років 12-ти. Реакція батька-хіпстера, явно завсідника голярні, була вибуховою: на зупинці, випустивши дружину з маленькою донькою на вулицю, підскочив до водія й із усією можливою псевдочоловічою грубістю став кричати на нього – мовляв, проїзд сину-школяреві «за дві зупинки» оплачувати не буде, «та ти знаєш, хто я такий», «давай вийдемо, я тобі зараз поясню», і тому подібне. Водій, удвічі старший за молодика, гідно відповідав: «На батька свого будеш так кричати!», і вимагав оплатити проїзд. Дружина, стоячи на вулиці, із виразом «стокгольмського синдрому» на обличчі посміхалася як дурепа, не здатна усвідомити, наскільки відразно виглядає ситуація в очах пасажирів і перехожих. Хлопчик із заляканим обличчям стояв біля хіпстера-татуся й трясся як осиковий листок. Що відбувається в цій зовні «благополучній» родині за закритими дверима, можна тільки здогадуватися.

Згодом подібну ситуацію мої знайомі проспостерігали в одному зі столичних музеїв. До виставкової зали зайшли двоє: молодий чоловік із дівчиною. Подивитися виставку – це добре, ось тільки зайшли вони у верхньому одязі, проігнорувавши наявність гардеробу та правила відвідування музею. Як тільки співробітниця музею, у якому, до речі, на всіх посадах працюють досвідчені, поважні спеціалісти, зробила парочці зауваження, попросивши здати речі в гардероб, і тільки потім заходити до зали, вони повторили майже слово в слово все те, що й той хіпстер у маршрутці. «Та ви знаєте, хто я такий?!» – волав відвідувач. Дівчина з таким самим виразом «стокгольмського синдрому» на обличчі стояла поряд і тупо посміхалася. Інші відвідувачі висміяли парочку – мовляв, звідки ж такий совок приїхав? – і молоді люди мерщій вискочили з зали. Пізніше до них підійшов охоронець, пояснив їм правила музею, і історія повторилася знову. Здати речі в гардероб їх змусили з трудом. «Ох же ж і застрягли у 90-х роках!», – ділився потім враженнями зі співробітниками музею та відвідувачами охоронець.

У супермаркеті вже немолода жінка великою торговельною коляскою наїжджає іншій жінці колесом на взуття й замість «вибачте» промовляє: «Ну, це ж ви тут крутитеся!».  

Очільниця однієї зі столичних бібліотек несхвально відкликається в соцмережі про відвідувачів, які приносять у дар бібліотеці не дуже коштовні книжки. Говорити про відвідувачів та їхні пожертви в знецінюючому тоні вважає нормальним: мовляв, ось попрацюйте там, де треба працювати з людьми, і тоді самі побачите. На пропозицію покинути посаду та зайнятися корекцією свого профвигоряння відповідає читачам баном.

І, звісно, майже в кожного з нас є сусіди, які витрачають усе своє життя на те, щоб ходити по інших сусідах із якимись надуманими претензіями, жалітися, розносити вигадані плітки, дозволяти своїм дітям грубіянити чужим старшим на спільній території, вживати образливі висловлювання, демонструвати вербальну агресію і тому подібне.

Усе це – випадки класичного трамвайного хамства, яке все ще є частиною сучасної української культури, а точніше, псевдоукраїнського безкультур’я. Як правило, до столиці його «завозять». Найперше, його демонструють люди, які конче відчувають потребу у власному самоствердженні, але не здатні самостверджуватися за власний рахунок, і намагаються робити це за чужий. Проте наразі посилення такої «культури» в українській столиці говорить не тільки про зростання кількості приїжджих із провінції, але й про загальну «псевдокультуру» в країні, де чимало людей усе ще вважають нормою здійснювати насилля.

Відмінність цих людей від інших – аб’юзивна поведінка. Заснована на хибному переконанні, що здійснювати насилля щодо інших людей, нехтуючи законодавством і правилами суспільної поведінки – «можна». Із цими людьми марно розмовляти про якісь цінності, бо насилля і є їхньою єдиною цінністю, і вони цього геть не приховують.

Коріння такої поведінки – не тільки в родинному вихованні цих людей, але й у невігластві. Усі ці люди поводяться так, як вони поводяться, окрім особистих причин, тому, що не здатні відрізняти приватне спілкування від відносин у соціальному полі. Вони думають, що особистісне спілкування вдома й контакти з чужими людьми на вулиці – це одне й те ж. І що задля отримання самоствердження і пов’язаних із ним «переваг» достатньо просто демонструвати свою «силу» по відношенню до тих, кого самі призначили в «жертви».

Кияни можуть здивуватися: невже цей допотопний стиль спілкування у нашій столиці ще можливий? Проте, доки є внутрішня міграція, ці провінційні аб’юзивні «манери» експортуються сюди й сьогодні. Там, звідки ці люди сюди приїхали, їх ніхто не вчив самостверджуватися за свій, а не за чужий рахунок.

Приватне спілкування відрізняється від спілкування з чужими людьми в суспільному полі тим, що в першому випадку воно здійснюється безпосередньо – з-поміж знайомих, – і належить до сфери особистого життя. А в другому воно відбувається «через ситуацію», яка є певним формальним приводом, щоб вступити в контакт із незнайомими людьми. І ця ситуація завжди підлягає якійсь законодавчій та етичній регуляції.

У приватному спілкуванні й на власній території ви «можете» дозволяти собі якусь токсичну поведінку, яка, вірогідно, якось уражатиме почуття тих, хто живе поряд із вами – наприклад, можете кричати, бити посуд, пліткувати, ображати, розкидувати одяг, ігнорувати правомірні вимоги тощо. Це є прикладами інфантильної поведінки, але на вашій території це – ваша справа.

Проте у суспільній ситуації, з-поміж чужих людей, ви не можете дозволяти собі подібну поведінку. Бо в суспільному полі будь-яким приводом для вашого контакту з чужими людьми, його сутнісним «центром» є не особисті почуття, а формальна ситуація. Якщо у цій ситуації ви намагаєтеся утискати права інших, ви несете відповідальність за це. Тобто, у ситуації спілкування з чужими людьми ви маєте усвідомлювати, що в цих людей є їхні права, зокрема, право захищати себе від вашого негативного впливу та небажаних контактів із вами.

Далі про аб’юзивну поведінку деяких українців, її причини та наслідки – у наступному пості.  

Фото: Frank Busch

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.