Слов’яни, скіфи, готи, тюрки, греки, юдеї. Що таке українська культура, звідки вона взялася й нащо потрібна? Частина І

Навряд чи найдавніші люди казали одне одному «дякую» і «будь ласка», але взаємовідносинами з богами вони не нехтували. Культура – наслідок релігійного сприйняття світу. Культуру жодного з народів планети неможливо вповні зрозуміти, не вивчаючи її релігійні витоки. Так, у кожної сучасної культури вони є. Якщо «відмотати» культурний процес будь-якої країни чи будь-якого народу світу, ми опинимося в прадавніх часах, де для цього народу все, що наразі складає його культуру, лише формувалося. Таким чином, культура – це спосіб зазирати в минуле, щоб бачити витоки й усвідомлювати, хто є хто. І стосовно кожного народу планети це – захоплююча мандрівка.

Витоки української – насамперед, у язичницько-слов’янській та скіфський культурах, що були «базою», на якій сформувалися «державоутворюючі» етноси Київської Русі. Проте ми чудово знаємо, що праукраїнцями були далеко не тільки слов’яни та скіфи. «Праукраїнцями», крім них, були й хозари-юдеї, і готи й сармати, і кімерійці, і греки, і балти, і фракійці, і кельти, представники різних віросповідань, етносів і племен, які в давні часи прийшли на праукраїнські землі, змішувалися з основним, східнослов’янським, етносом, асимільовувалися ним і стали складовою українського етногенезу. Праукраїнські землі в давнину могли залишитися поганськими, могли ісламізуватися чи юдеїзуватися.

Але всі народи, які тут співіснували, до часів Київської Русі дійшли через факт християнизації на державному рівні. Тобто, за рішенням Володимира Великого, основним, «державним» віросповіданням Русі стало християнство, у яке вихрещувалися, переважно, слов’яни, але, за деякими версіями, також і половці.

Цей процес був, насамперед, політичним: тільки через християнизацію населення влада Русі могла релігійно й культурно відмежуватися від маніпулювань деяких діячів язичницькими заворушеннями та від юдейського та ісламського впливу й контролю. Якби Володимир це рішення тоді не ухвалив, територія Русі, чи як би вона тоді називалася, стала б мусульманською або юдейською землею. Звісно, на рішення князя мав уплив і процес християнизації в Західній Європі: тобто, подібно тому, як зараз, Русь тоді ніби мала обрати, з якою культурою та політикою ототожнювати себе надалі. Християнизація була в час правління Володимира рішенням нагальним, «на вчора», адже охрестити слов’ян раніше вже намагалися київські варязькі князі Аскольд і Дір, але в них не вийшло, як вважають деякі дослідники, через юдейський супротив.

Принаймні, до християнизації Русі в Києві хозари й інші юдеї та слов’яни співіснували досить тісно. А політично київські князі сплачували каганським хозарам данину, тобто були від них у певній залежності, хоч Хозарський каганат і не розташовувався на праукраїнскій території, а знаходився на землях сучасної Росії. Можливо, даниною обходилися тому, що хозарів не так цікавив державницький процес, як фінансовий, ба більше: їм подобалося володарювати не прямо, а гібридно, у формі «надбудови» над діючою владою певного державного утворення. Так чи інакше, у цій «вертикалі влади» слов’яни були «підгрунтям» фінансової пірамідки, на верхівці якої сиділи князі, що віддавали відсоток данини хозарам, які сиділи ще вище.

У школі дітям розповідають про «надзначне значення» хрещення Русі, і цей факт справді значний. Але історію вивчають не тільки як факти, але, насамперед, як процес. Тож, щоб зрозуміти, чому цей факт хрещення Русі був таким надважливим, потрібно усвідомити, в яких реаліях це відбулося. А реалізувалося це на тлі язичницьких заворушень і дуже сильного бажання представників неслов’янської когорти праукраїнців відродити Хозарський каганат. І в мусульман були на праукраїнські землі певні плани. Та і хто б відмовився, окрім, хіба що, корінних, осілих слов’ян-землеробів?

Крім того, у лиці слов’ян Подніпров’я Володимир мав осілий, терплячий, пасивний, абсолютно не войовничий народ, який практично «без питань» пускав на свої землі кого завгодно. Змушувати цей народ військовими методами боротися за «ідею», наприклад, за торговельні шляхи, було, видно, украй важко, хоч варяги в цьому плані подавали приклад, навчали і робили все, що могли. Вони поступово таки «переформатували» слов’ян у русичів, що стали відомими під цією назвою як народ, що брав участь у військових походах під варязьким проводом. Але воювати праукраїнські слов’яни не любили. У них не було виразної загарбницької активності, необхідної для успішних походів. Вони, як і інші осілі племена тодішнього світу, були адаптовані до того, що в часи до Київської Русі через їхню територію повсякчас проходили войовничі народи.

Натомість у їхніх співмешканців – юдеїв, учорашніх каганців, які, після руйнації Каганату в Х столітті н.е., можливо, стали потроху переселялися ближче до Києва, де вже давно були юдейські общини, узагалі був інший підхід: вони воювати любили, але руками інших народів. Можна сказати, що й нормани вчиняли так само, і мотиви у них і хозар були однакові – контроль над шляхом із Китаю до чорноморських портів і Грецьким шляхом. Проте і ті, і ті були на це мотивовані, «заточені». А слов’яни – ні. І навіть якби хозари чи варяги бажали б залучати слов’ян до своїх військових угрупувань, здійснити це на практиці було не так вже й просто.

Із норманами у слов’ян якось склалося. І вони, фактично, стали не тільки частиною військових варязьких угрупувань, але й утворили з ними «одиннарот», який стали називати «русичами», і який став державоутворюючим у Київській Русі. Хоча, звісно, є різні версії походження самоназви й причин взаємодії. Принаймні, дуже складно говорити про відсоток тих і тих у складі військових угрупувань русичів, що воювали за межами праукраїнських земель.

Рішення Володимира християнизувати Русь було єдиною можливістю не тільки якось відмежувати насамперед слов’янське населення руських земель від народів із іншими релігійними уявленнями, але й посилити цей народ до «державоутворюючого» релігійно-культурним способом, без військового самоствердження. Правда, самоствердження відбулося трохи раніше: коли русичі «сходили» на територію сучасної Росії і там остаточно знищили Хозарський каганат. Проте каганат знищили, а хозари залишилися і продовжували впливати, використовуючи гібрідну політику: вони не прагнули влади безпосередньо, а намагалися здійснювати вплив на верхівку якоїсь країни, поступово повністю прибираючи її до рук. Коли їм це вдавалося, у країні встановлювалося негласне двовладдя. Саме так відбулося в Хозарському каганаті, а коли русичі його знищили, хозари прийшли… до них, щоб реалізувати ту саму політику в країні русичів. Але Володимир не пристав на союзи з ними, і охрестив Русь, відмежувавши її на етичному й ментальному рівні від етики мусульман, юдеїв та інших нехристиянизованих народів.

Більше про український культурний процес – у наступних постах.

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.