«Якщо у вас «усе погано», то до чого тут ми»?

Саме так можна сприйняти «перл» іще одного славнозвісного депутата-«слуги» Євгена Брагара, але текст – не про нього, а про українські «еліти».

Кожен народ є заручником недоліків своїх «еліт». Українські псевдоеліти – люди, які ситуативно, випадково потрапляють на держпосади й самі записують себе у «вищі касти», – традиційно не здобувають у суспільстві ані поваги, ані визнання. І весь час, доки знаходяться при посадах, відчайдушно намагаються доводити свою «вищість». Чому так?

«Якщо у вас «усе погано», то до чого тут ми» – це типово підлітковий підхід покоління, яке прагне самоствердитися і щось довести старшим. На особистісному плані кожний із його представників, стверджуючись за рахунок якоїсь суспільної діяльності, намагається «переговорити батьків». Можна було б поставитися до цього «з розумінням», якби не одне «але»: ті, хто реалізує такий підхід у соціальних відносинах, не мають гадки про відповідальність, не здатні до неї й біжуть від неї, як від вогню. Геть усе, що такі здійснюють, робиться з передумови, що відповідатиме, дороблятиме чи виправлятиме хтось інший. Власне, у майстерності скидання відповідальності й полягає політика по-українськи.

Кожен народ є заручником недоліків своїх «еліт». Українські псевдоеліти – люди, які ситуативно, випадково потрапляють на держпосади й самі записують себе у «вищі касти» – традиційно не здобувають у суспільстві ані поваги, ані визнання.

«Еліти» бувають різні. Політична – тільки одна з наявних. Без культурної еліти вся країна вже давно б хрюкала. Без трудової – вже давно б сиділа без світла й хліба по вуха в лайні. Без інтелектуальної, наукової, технічної – давно б регресувала до лаптів і пересувалася на возах. Тобто, окрім так званої політичної «псевдоеліти», насправді в країні чимало мільйонів людей, від яких прямо залежить існування, розвиток та благополуччя нас усіх.

Але ті, хто записав себе у «політичні еліти», підходить до життя й до інших із підлітковою міркою: «Чого це ви такі розумні й такі бідні?». Вони не можуть навіть уторопати, що гроші – це віра та цінність сучасного бовдура, який не здатен усвідомити, що Зеленський від домовини не відмаже, а в ній кишень нема, і що діти деморалізованих невігласів тільки й будуть здатні, що прогуляти все батьківське. Коли в тих, хто лізе в «еліти», відсутній етично-моральний стрижень, принаймні, елементарне виховання, то це не «еліта», а купа корисних комусь ідіотів. І ті, хто їх купує й ними керує, це чудово усвідомлюють, зазвичай тримаючи своїх власних дітей подалі і від політики, і від посад.

«Еліти» бувають різні. Політична – тільки одна з наявних. Без культурної еліти вся країна вже давно б хрюкала. Без трудової – вже давно б сиділа без світла й хліба по вуха в бруді. Без інтелектуальної, наукової, технічної – давно б регресувала до лаптів і пересувалася на возах. Тобто, окрім так званої політичної «псевдоеліти», насправді в країні чимало мільйонів людей, від яких прямо залежить існування, розвиток та благополуччя нас усіх.

Тим не менше, українські «еліти» повсякчас формуються дуже хворобливо, через численні гіперкомпенсації. Тому комплекси вищості, гордині та зазнайства для них – такі тригерні. Усі ці люди прагнуть посад, тому що це для них єдиний спосіб не лише самоствердитися й укріпити відчуття власної «значущості», але й компенсувати собі проблеми, зокрема, бідність дитинства, провінційність, ненаситницьке прагнення потрапити у «вищі касти», яке вони, трохи «промахнувшись» «елітарним» колом, переплутали з бажанням «вирватися в люди». А всі інші спільноти змушені терпіти цей процес «дозрівання» деяких, які вважають себе «вищими», проте в сенсі цінностей та етичних якостей і відповідальності за вчинки є одними з найнезріліших.

Ті, хто записав себе в «політичні еліти», підходить до життя й до інших із підлітковою міркою: «Чого це ви такі розумні й такі бідні?». Вони не можуть навіть второпати, що гроші – це віра та цінність сучасного бовдура, який не здатен усвідомити, що Зеленський від домовини не відмаже, а в ній кишень нема.

З цього й маємо, зокрема, що навіть на провідних сайтах різні посадовці пишуть свої, з дозволу сказати, колонки з купою помилок, «намагаючись» «щось сказати», тільки б про них не забули. Ну і ці «перли» про продаж собак, що прозвучали з вуст нинішнього депутата, який народився зовсім не зі срібною ложкою в роті. Але тепер, схоже, прагнув би соромитися своїх батьків, відділитися від них, компенсуючи собі не таке мажорне дитинство, яке мають деякі з тих, із ким він тепер спілкується.

Для суспільства ж проблема не в долі собачки, з якою, хочеться сподіватися, усе буде добре. А в тому, що ось цих, хто просто своїм безвідповідальним перебуванням у Раді відіграє свої дитячі та підліткові комплекси, цих носіїв комплексу меншовартості, які деруть кирпу перед всіми, за чий рахунок намагаються самостверджуватися, у парламенті та у владі наразі дуже багато. Вони намагаються переживанням «вищості», амбіційністю та гординею компенсувати свою звичку до приниженості, запопадливості та лицемірства перед «авторитетами».

Тобто, це стани, які не мають нічого спільного зі станами і цінностями справжньої зрілої пронаціональної еліти. І найцікавіше те, що ось саме цією «псевдоелітарністю», цим своїм прагненням компенсувати самим собі притаманну їм приниженість нинішні функціонери геть не відрізняються від багатьох своїх попередників, а тільки підсилюють систему, що склалася вже давно.  

Проблема не в долі собачки, з якою, хочеться сподіватися, усе буде добре. А в тому, що ось цих, хто просто своїм безвідповідальним перебуванням у Раді відіграє свої дитячі та підліткові комплекси, цих носіїв комплексу меншовартості, які деруть кирпу перед всіми, за чий рахунок намагаються самостверджуватися, у парламенті та у владі наразі дуже багато.

Учителі обурилися, бо частиною національної інтелектуальної й культурної еліти є вони, а не юна чиновниця, обов’язок якої – мовчки створювати умови для кращого навчання й розвитку українських дітей і вчасно й відкрито звітувати перед усіма спільнотами, а не розпродавати навчальні заклади, «напівзапускати» проекти, витрачаючи бюджетні гроші бозна на що та не «комунікувати, що вона не здатна відкомунікувати». Економісти в шоці, бо бачать, що, доки наші владні ентузіасти рекламують тоталітарну за сутністю «цифровізацію», бюджетникам затримують зарплатні, цілі прошарки суспільства бідніють, а ціни в магазинах зростають, що зовсім не сигналізує про здоровий стан економіки. Посадовці спостерігають, як два міністри з усіх усюд рекламують розпродаж суспільного майна, і при цьому ні гугу, ні муму про свою власну відповідальність за результати цього «великого розпродажу». Ну і доступ до ресурсів, звісно: що там в суспільства іще не відібрали? Землю? Давно на часі!

Деякі діячі намагаються маніпулювати суспільною свідомістю, роблячи на всіх українців проекцію власного відчуття провини. Наприклад, Сергій Фурса, який, окрім написання колонок, за даними сайту NV.UA, ще встигає займатися інвестиціями й працювати у відділі продажів боргових цінних паперів Dragon Capital, наприкінці січня, після скандалу щодо висловлювань Новосад, у своїх дописах поносив українців на чому світ стоїть: і лицемірні вони в нього, і ліниві. Отже, виявився ще один, який живе в «не такому» народі, і ось тільки неясно, як же виживає.  

«…корупціонер, виступаючи в студії, каже їм, що вони не винні в своїй бідності. Що це нормально бути бідним. Не треба намагатися. Не треба відчувати комплексів. Не треба вчитися. Бідність – це нормально. І вони не винні в тому, що бідні. Вони не винні у власній ліні. У небажанні працювати над собою. У небажанні вчитися. У небажанні щось змінювати у своєму житті. І люди на це охоче погоджуються. Адже тоді вони зможуть спати спокійно. І будь-який успішний чоловік – просто злодій. А якщо вони крадуть – то це нормально, адже всі крадуть, а хто не краде – той не має грошей», – написав він на своїй сторінці у фейсбуці та колонках на сайтах.       

Проблема однієї з подібних численних маніпуляцій – у тому, що певні спільноти українців, особливо, бюджетозалежні, справді не винні у своїй бідності, і досі чекають, доки їм «повернуть» чи компенсують украдене.

Ті, хто в цій країні «піднявся», перші чудово знають, що зробили це за рахунок ресурсів і суспільного майна, виведеного у приватну власність, жодним чином, при цьому, не опікуючись інтересами громадян і спільнот. Українські ринки формувалися й розвивалися на шаленому крадійстві, і це вже не секрет ані для кого на планеті. Корупція виявилася найзручнішим способом ведення суспільного господарства тільки через те, що від самого початку було привласнене суспільне майно, і вже на цьому підіймалися – одиниці, десятки, сотні й потім тисячі, але далеко не мільйони.

Аби зберегти статускво й «стерти» цей факт зі свідомості поколінь, тим, хто так збагатився, конче потрібно сидіти в політиці, вести публічну діяльність і чекати, доки ці мільйони підуть в інший світ, узявши з собою пам’ять про те, як було насправді. Функціонери так і роблять – у той час як населення України скорочується швидкісними темпами. Змови? Якби ж. Просто особисті інтереси декількох та їхніх послідовників, що обрали «підійматися» за тією ж самою логікою. Який їм сенс долати корупцію, коли вони корупція і є?

Певні спільноти українців, особливо, бюджетозалежні, справді не винні у своїй бідності, і досі чекають, доки їм «повернуть» чи компенсують украдене. Українські ринки формувалися й розвивалися на шаленому крадійстві.

Проте ось це статускво, за збереження якого так боліють українські псевдоеліти, і є причиною неповаги українців до влади, тотальної недовіри й відсутності не тільки економічного, але й психоемоційного розвитку. Країна в свої часи була обкрадена одиницями, десятками людей – і наразі вони дуже хочуть бути прийняті світом, «на рівних» вийти на світові ринки, а виходить – тільки в ролі недолугих спекулянтів, із якими ніхто не хоче мати справу, тому що вони обманули свій народ і продовжують із презирством ставитися до нього. Це «презирство» й компенсаторна пихатість «псевдоеліт» – проекція їхнього власного ставлення не до народу, який вони не знають і до якого їм насправді нема діла, а до самих себе.

Корупція виявилася найзручнішим способом ведення суспільного господарства тільки через те, що від самого початку було привласнене суспільне майно, і вже на цьому підіймалися – одиниці, десятки, сотні й потім тисячі, але далеко не мільйони.

Презирство до себе – те, що ними рухає, тому й прагнення емоційної компенсації таке потужне. Кожного разу, ставлячись із «вищістю» до людей чи принижуючи їх, ці «псевдоеліти» переживають сильне відчуття самоприниженості, і їм хочеться прогулятися набережною Ніцци, щоб побути серед «справді гідних», бо контакти із «не таким народом» їм цього відчуття не дають. Навпаки, «повертають» у бідне дитинство, маркують відсутність справжнього поступу й викликають ще сильніше почуття провини та порожнечі. А воно наявне, бо є через що так почуватися.

Кожного разу, ставлячись із «вищістю» до людей чи принижуючи їх, ці «псевдоеліти» переживають сильне відчуття самоприниженості, і їм хочеться прогулятися набережною Ніцци, щоб побути серед «справді гідних», бо контакти із «не таким народом» їм цього відчуття не дають.

Тож перш ніж поносити чи повчати народ, який тебе виростив, варто розібратися, найперше, з самим собою. А чи справді ти гідний бути там, де ти є? Чи ти потрапив туди завдяки вмінню плямкати язиком і через корисні зв’язки та «гарантії», що будеш «корисним»? Чи справді ти гідний «високого доходу» на «посаді, яка передбачає професіоналізм, досвід і менеджерські навички», і можеш «щось дати країні», народ якої називаєш «лицемірним» і «лінивим», у той час як той народ миє сходи, якими ти підійматимешся у свій офіс, з якого писатимеш колонки про народну лінь?

Не слухайте тих, хто маніпулює, звинувачуючи у своїх недоробках абстрактних «усіх інших». Поважайте свій народ і шукайте «своїх», тих, із ким зможете не базікати і руйнувати, а створювати і будувати.

Національну еліту в будь-які часи представляє не шаромига, який піднявся на крадійстві та пригніченні співгромадян, не спекулянт, не той, хто по блату побудував собі кар’єру з єдиною метою збагатитися, не той, хто самостверджується за рахунок слабкіших і не той, хто поносить свій «не такий» народ, риторично, абстрактно й безпідставно переносячи на нього власну якість лицемірства. А будь-який представник будь-якої професійної спільноти, що працює через усвідомлення відповідальності перед суспільством за результати та впровадження результатів своєї роботи. Якщо депутати, за яких ви голосуєте, або посадовці, яких ви толеруєте, пихаті та зарозумілі, невігласи та безграмотні, чого ви чекаєте від них «професіоналізму», на який вони не здатні?

Не слухайте тих, хто маніпулює, звинувачуючи у своїх недоробках абстрактних «усіх інших». Поважайте свій народ і шукайте «своїх», тих, із ким зможете не базікати і руйнувати, а створювати і будувати.

Національну еліту представляє в будь-які часи будь-який представник будь-якої професійної спільноти, що працює через усвідомлення відповідальності перед суспільством за результати та впровадження результатів своєї роботи.

Про популярну нині в Україні «людожерську мораль» – у наступних постах

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.