Релігії як запобіжники

Історичний процес має не тільки часову, але й етнічну структуру: одні етноси розвиваються, укрупнюються за рахунок асиміляції інших і стають національними й державоутворюючими. Інші – денаціоналізуються, перестають бути суб’єктами політичних процесів і розчиняються з-поміж більш упливових.

Якщо подивитися на весь відрізок часу хоча б від початку нашої ери й до сьогоднішнього дня, ми побачимо, що найбільш стійкими в історії є релігійні, а не державницькі, колективи. Спільноти, об’єднані спільною ортодоксальною релігією, «зберіглися» у часі довше, ніж певні надто мультикультуральні імперії та держави.

Коли ми читаємо історію нашої ери, то бачимо, що державні утворення з’являлися, щезали, видозмінювалися, але ортодоксальні релігії лишалися, «консервуючи» й державницьке існування.

Отже, з одного боку, ортодоксальні релігії – один з найефективніших засобів для певних етнічних груп «зберігатися» у часі. Але з іншого, угаєння саме релігійної ідентифікації призводить певні етнічні групи до втрати можливостей передавати геном у майбутнє, до їхньої асиміляції й зникнення з політичної карти як самостійних «діячів».

Цікаво, що язичницькі етноси можуть на певний час виокремлюватися з ортодоксальних релігій імперій, але разом із тим ризикують одразу ж потрапити під уплив інших і знову «розчинитися» в них чи-то етнічно, чи-то релігійно, і, ясно, політично та економічно.

Зазвичай, уплив державоутворюючих етносів та процес послідовного державницького правонаступництва «переформатовується» війнами. Власне, у кожній війні політично найголовніше – мирний договір, адже саме він визначає подальший уплив тих чи інших державоутворюючих етносів у якомусь регіоні чи навіть по всій планеті. Так, від ХХ століття, майже сто років, ми живемо у тій структурі державоутворюючих, асимільованих і тих, що наразі асимілюються, етносів, яка сформувалася після Другої Світової війни, а точніше, після мирних договорів, які були укладені. Саме тоді були визначені «підкореговані» війною «ареали впливу» і відповідні баланси та дисбаланси у взаємовідносинах країн.

«Необхідність» «пєрєдєла» територій може бути зумовлена появою нових технологій, що значно впливає на способи управління суспільствами і, відповідно, на баланси політичних сил. У ХХ столітті нові технології з’явилися не раз, тому розподілу сил, який сформувався після Другої Світової, вистачило ненадовго.

А коли постає проблема нового «розподілу», разом із нею для кожного етносу знову актуалізується необхідність самозбереження. Тому ті етноси, у яких є свої землі, свої держави, логічно роблять усе, аби зберегти свої території та державність у їхніх межах.

Коли постає проблема нового «розподілу», разом із нею для кожного етносу знову актуалізується необхідність самозбереження. Тому ті етноси, у яких є свої землі, свої держави, логічно роблять усе, аби зберегти свої території та державність у їхніх межах.

У будь-якому разі, держави – це укрупнені «племінні союзи», у яких більш упливові, на час формування матеріально, культурно й релігійно розвинені етноси посилюються через асиміляцію менш розвинених племен і народностей, і закріплюють це «укрупнення» фактом державності на певній конкретній території. Коротше кажучи, сучасні держави – це державоутворюючі етноси, яким удалося зберегтися матеріально, культурно й релігійно під час попередніх «пєрєдєлів», і менші народності, які, у тому чи іншому ступені, були цими етносами асимільовані. Якщо умовно прибрати з будь-якої карти державоутворюючий етнос, наявна державницька сукупність одразу ж розпадеться на десятки і сотні субетносів, які «вливалися» в неї протягом багатьох століть. Тобто, створювати державу можна дуже довго, а розвалити – дуже швидко, просто прибравши державоутворюючий чинник.    

Якщо умовно прибрати з будь-якої карти державоутворюючий етнос, наявна державницька сукупність одразу ж розпадеться на десятки і сотні субетносів, які «вливалися» в неї протягом багатьох століть.

Але може бути й інший спосіб знищити державу, формально зберігши її: створити наддержавне утворення, «державу із супервізією». Така держава, практично, базуватиметься на двовладді: одна з «влад» формально зберігатиме всі ознаки тої державності, яка вже існує, інша являтиме собою «владу над владою», і буде недоступною для суспільного впливу і стандартних соціальних інституцій. Така форма влади є звичайним авторитаризмом. «Держава із супервізією» – не новинка: така була навіть на початку ери й називалася Хазарським каганатом, що межував із праукраїнськими слов’янськими племінними союзами.

А в сьогоднішньому дні хтось, хто контролює «нові технології», бачить необхідність у переформатуванні впливу та супервізій на державницькому рівні і геть не знаходить аргументів, чому він мусить відмовлятися від цієї «потреби». Так, це про поки що керовану «владу штучного інтелекту». І про тих, хто нею наразі керує, як правило, не дуже усвідомлюючи, у що втягнувся. Утім, якщо від процесів, зумовлених цими штучними технологіями, залежать геть усі, окрім, хіба що, папуасів, а самі технології мають власників, то дійсна сучасна владна вертикаль очевидна. І вона не має відношення до якоїсь там «демократії» чи до якоїсь певної з «олдскульних» держав. Цей новий «пєрєдєл» сил дослідники називають «цифровим авторитаризмом». І з цього вже зараз випливає нова реальність для держав і суспільств.

Яким чином «цифровий авторитаризм» чи «цифровий тоталітаризм» можуть уплинути на подальші процеси етнічного державоутворення та впливу державоутворюючих етносів?

Можна сказати, що вже зараз на планеті є дві різні реальності: класична – із певними балансами впливу державоутворюючих етносів, і цифрова, що функціонує за принципом наддержавницького утворення, «вузлами впливу» у якому є не держави, а діаспори.  

Друга має антидемократичну й тоталітарну сутність, бо «працює» за принципом «низи ні на що не впливають». «Спрацьовують» не демократичні принципи, до яких планета дійшла у поступі за століття розвитку, не ті суспільні договори, що вже існують, а право сильного, як у прадавні віки. Або людина віднаходить можливості прогодувати себе в цифровому вимірі, або стає нецікавою для бізнес-структур. Найменш упливові, бюджетно залежні спільноти суспільств у цифровому світі є неконкурентними, стають «зайвим баластом», можуть сприйматися хіба що як «найманці», а точніше, як «раби», бо вони від спільного бюджету залежать, а спільний бюджет від їхньої праці – власне, ні. Навіть сама ідея «спільного бюджету», яким має керувати держава, поступово втрачає сенс.

З точки зору «цифрового тоталітаризму», це не просто перевага якогось покоління над «старими системами» – це еволюційна перемога одних структур, що контролюють певний важливий ресурс, над іншими, що його не контролюють. З точки зору державних утворень, це не перемога і ніколи нею не буде. Проте цифровий авторитаризм/тоталітаризм, вірогідно, надалі перевірятиме «реальну реальність» на міцність. У той час як класичні держави, які нерідко мають обмежені ресурси, опікуватимуться вирішенням соціальних проблем, що, з подачі «цифрової реальності», у звичайній наростатимуть як сніжний ком.

Якщо ми скажемо, що для «цифрового тоталітаризму» етнічного чинника, у тому числі, у державотворенні, узагалі не існує, це буде неправда. Він існує й існуватиме надалі. Принаймні, до того моменту, як «цифрова реальність» зможе стати справді абсолютно надкультурною й надрелігійною. Але доки технології контрольовані, а люди – завжди залежні від певних інтересів, вона того не зможе. Тому ідея «саморегуляції суспільств» – дуже приваблива, але не більш ніж фантастична. Єдине, що можливо – певна «саморегуляція» за повного контролю «авторитетів». Тоталітарність у цій ситуації породжується потенційним позбавленням найслабкіших верств суспільства здійснювати народовладдя, мати вплив на тих, хто записав себе в «еліти», і на соціальні процеси в державному утворенні.

Якщо ми скажемо, що для «цифрового тоталітаризму» етнічного чинника, у тому числі, у державотворенні, узагалі не існує, це буде неправда. Він існує й існуватиме надалі.

В історії початку нашої ери ми можемо проспостерігати, як навернення до тих чи інших ортодоксальних релігій «фіксувало» набуту державність того чи іншого національного утворення, яке перед тим формувалося декілька століть у процесах асиміляції, поглинання чи посилення етносів і субетносів. Зокрема, якби князі Київської Русі врешті-решт не християнізували своє державне утворення за візантійським типом (за легендами, Володимир «розглядав» і західнохристиянський), ці землі, як стверджують історики, були б юдоїзовані або ісламізовані й поглинуті імперіями ще тоді.

Якби князі Київської Русі врешті-решт не християнізували, за візантійським типом, своє державне утворення, ці землі, як стверджують історики, були б юдоїзовані або ісламізовані й поглинуті імперіями ще тоді.

Власне, усе це – так само, як з початку нашої ери й до сьогодні, мусульмани «консервуються» у факті ісламізації, а праукраїнські євреї Криму та, принаймні, юдоїзованого Хазарського каганату – у націоналізації та юдоїзації. А насправді все це відбувається з куди більш ранніх часів. Примітно те, що їм це досі успішно вдається, і вони не асимілюються і не розчиняються у морі народів. І ніби-то «позаетнічна», «позанаціональна» «цифровізація» і «немов би надетнічна» «держава в смартфоні» не стають їм на заваді у збереженні своєї нації та національної ідеї.

Так само й для Київської Русі «релігієзація» стала необхідним фактором державницького та етнічного самозбереження на тлі доволі жорсткого політичного, економічного та асиміляційного тиску сусідніх імперій, які переважали за рахунок розвиненої релігійної й матеріальної культури. Через християнізацію Київська Русь змогла дистанціюватися від надмірного впливу юдоїзованих хозар, мусульманських волзьких булгар тощо, утвердити свою переважно слов’янську ідентичність і успішно передавати слов’янський геном у майбутнє. І в більш-менш сталому складі народностей і державоутворюючих етносів дійшла до сьогоднішнього дня.

На яких засадах вона «перестрибуватиме» у цифрову «ніби-то надетнічність»? Які свої прадавні етноси вкорінюватиме й продовжуватиме в «цифровій реальності»?

Через християнізацію Київська Русь змогла дистанціюватися від надмірного впливу юдоїзованих хозар, мусульманських волзьких булгар тощо, утвердити свою переважно слов’янську ідентичність і успішно передавати слов’янський геном у майбутнє. І в більш-менш сталому складі народностей і державоутворюючих етносів дійшла до сьогоднішнього дня.

Цифровізація, кажете? Якщо нам не потрібна наша держава, із прабатьками, батьками, дітьми й родинними могилами, те, що «погано лежить», просто візьмуть інші.

«Цифрові» реалії не відміняють звичайних законів конкуренції. Зокрема, того, що державоутворюючі етноси, які добровільно чи під упливом химерних ідей «відмовляються» від своєї етнічності й державності, тим самим втрачають і свою землю. І вона, звісно, стане в нагоді комусь іще, тим, у кого її немає, чи тим, кому треба більше.

«Цифрові» реалії не відміняють звичайних законів конкуренції. Зокрема, коли державоутворюючі етноси, які добровільно чи під упливом химерних ідей «відмовляються» від своєї етнічності й державності, полишають еволюційну боротьбу, тим самим втрачають і свою землю. На користь інших. Звісно, вона стане в нагоді комусь іще, тим, у кого її немає, чи тим, кому треба більше. Адже наразі земля – це все ще державоутворюючий ресурс, а бажаючих контролювати ресурси, торгівлю і фінанси на планеті тисячоліттями не меншає, і ніяка мода або «цифровізація» їх від цього не відволікає. Жити в умовах конкуренції – усвідомлювати, що не тільки ти женешся за іншими у прагненні самоствердитися, але й інші суперничають із тобою. І потенційно можуть перемогти. А може, вже у чомусь перемогли. У прагненні жити по-людськи ми не одні.

Жити в умовах конкуренції – усвідомлювати, що не тільки ти женешся за іншими у прагненні самоствердитися, але й інші суперничають із тобою. І потенційно можуть перемогти. А може, вже у чомусь перемогли.

І як у гонитві за олів’є «модернової економіки» нехтуватимемо політичними процесами, Конституцією та відстоюванням інтересів усіх спільнот суспільства, нам усім, врешті-решт, залишаться не свої держави, а тільки нулик та одиничка.   

Фото: Josh Boot

Далі про історію – у наступному пості

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.