Звідки береться авторитаризм?

Трохи літератури і узагальнень. Авторитаризм формується не стільки тоді, коли Богдан шепоче на вухо Зеленському. І не стільки тоді, коли одному посадовцю кортить виголосити себе єдиним, хто має право на владу, – враховуючи, що, наприклад, в Україні джерелом влади є народ. А тоді, коли за слабкого президента посилюються силовики. А вони обов’язково посилюються, коли певна ситуація починає набувати певних триггерів. Можливо, в Україні наразі ситуація у владі, у діях і рішеннях президента вже набула цих ознак. У площині публічної політики ними стали зустріч із Путіним на саміті та невідкоментоване перебування в Омані.

Ми всі є заручниками особистісних амбіцій і помилкових, руйнівних рішень тих, хто керує нашою та сусідньою країнами у ці роки. Тому ми поки що не бачили часів поступу.

Вочевидь, Путіна «підтискає» «молодєж». Це може означати певну ситуацію початку абсолютно природних змагань за місце під сонцем між тими, хто побіля Путіна мітить у «альфа-самці». Можливо, ці персонажі і в Росії, і в Україні зараз – як павуки у банці, ділять шкуру ще не вбитого ведмедя. І звісно, Путін відчув ці «покушування». Він перший має розуміти, що для нього це початок кінця, але ж ясно – для нього особисто, а не для влади взагалі. Активну боротьбу за цю владу розгортають і в нас, і в них: коло дуже амбітних людей, які дуже сильно прагнуть і золотих батонів, і керма. Мотивація: влада заради влади. Вони відчувають «неспроможність» старого лідера і починають процес серйозної торгівлі – такий, у якому виникають усілякі «ГКЧП», угрупування силовиків, утворюються різноманітні «міжнародні союзи», аби підкріпити уплив «нових», і таке інше. Для суспільства ці люди не можуть зробити геть нічого, але вся ця історія – не про суспільство, навіть не про владолюбство та особисті амбіції, а просто про біологію.

Ця ситуація дуже сильно корелюється з особистісними помилками, узагалі з деструктивним світобаченням, ригідною упертістю – усім тим, що називають «старперством». Навіть наймолодші у цій історії, у Росії вирощені побіля червоних килимів, в Україні – узагалі бозна-де, але, у своєму поколінні, здатні розмовляти «однією фінансовою мовою», не мають права на помилку, бо в кожного з них шанс «закріпитися» на самій верхівці, у часовому сенсі, лише один. Тому, щоб отримати цю владу, вони готові на все.  

Можливо, далекоглядність рішень Путіна весь цей час полягала в тому, що ніякого «наступника» він не готував. «І ти, Брут…» – у ХХІ столітті це якось пішло, погодьтеся. З павуками в банці краще мати справу тоді, коли вони проявляються у своїй головній ролі.   

І ще у Путіна лишився козир, щоб особисто зберегтися від покушувань – війна заради війни, тобто, заради власного самозбереження. Його проблем вона не вирішить, але трохи потягне час. «Молоді» по обидва боки порєбріка на це готові, бо їм видається, що той, хто виграє в такій війні, отримає більше, ніж усе.

Путін може триста разів усвідомлювати, що на війну немає ресурсів, і що в ній відсутній геть який сенс. Але цю війну можна кинути як кістку тим, хто дуже сильно прагне здати його в утиль.

Із самим прагненням нічого не поробиш: страх імпотенції проти реальної імпотенції – це в будь-якому разі ситуація, програшна для всіх, близьких до влади. Тим більше, що через свою шалену впертість і нездатність визнавати помилки Путін поставив себе у «ножиці» між війною та особистісними ризиками. Утім, саме зараз є час віддати владу і піти: це стане останнім сплеском у сприйнятті його «потужності». Але час для такого рішення спливає. У будь-якому разі, у Росії влада «не може» вийти з-під контролю певного відомства, і, мабуть, ані для росіян, ані для українців прізвище «наступника» не таке вже й важливе.

Інша справа, що російська ситуація справляє дуже великий уплив на деяких найамбітніших представників українського вищого чиновництва. Вони так само, як у себе «росіяни», готові боротися за певні «зони впливу» упритул. Можливо, вони усвідомлюють, що війна – інструмент, дієвий особисто для Путіна, але майже неможливий, якщо враховувати інші обставини. В їхніх очах усе це послаблює Путіна й відкриває «коридор можливостей» для них самих.

Український президент опиняється в ситуації, коли, якщо піде, то – падати так падати! – «уступить місце ОПЗЖ», а якщо не піде, підпаде під повний уплив силовиків, які можуть бути геть зацікавлені в «проросійському розкладі» і формуванні авторитаризму. Принаймні, «скрєпні» угрупування в Раді й «забороняючі» закони сигналізують про те, що вплив на президента й маніпулювання його малоросійськими настроями є послідовними.  

«От подавленности и страха перед неизвестностью россиянам надо вернуться к гражданскому мужеству и трезвости. И в меру возможностей, противостоя наступающей тирании, не поддаваться её обольщениям. Конституция должна оставаться незыблемой, выборам должна быть возвращена прозрачность и честность, политические узники — отпущены на свободу, а диалог с миром должен вести не диктатор, а демократически избранная новая российская власть. Только так можно восстановить достоинство России, ныне попранное Кремлем», – пише російський політолог Андрей Зубов.

Проте це саме можна сказати й українцям, бо тиранія, про яку каже Зубов, «світить» і тут. Принаймні, у тому сенсі, що люди, які хотіли б це впровадити по український бік кордону, формувалися у часи путінської сили й дуже хотіли б, певно, переплюнути свого старіючого кумира. Сам факт такої змагальності дуже сильно звужує український поступ, можливості українців розвиватися не те що в європейському напрямі, але й узагалі як самостійна держава, бо амбіцію свого «отця рідного» «відновити те, чого немає» й інтегрувати Україну геть не в ЄС вони можуть хотіти навіть більше, ніж він сам.

Українці обрали президента для регресивно, тобто, прорадянськи налаштованих людей, які сприймають начальників та керівників саме так, як треба силовикам: як «суворих, але справедливих батьків». Вони завжди щасливі жити за умов інфантилізації, коли більш освічених, ніж вони, саджають за грати чи принижують, і коли поступ держави і людей у ній є неможливим. Наразі ці люди, цей електорат переживають сатисфакцію: їм видається, що «націоналістичні утиски» з боку інших українських спільнот сьогодні позбавлені грунту, і радіють, що їх «не змушуватимуть учити мову», яку, крім них, в Україні всі вже давно вивчили. Тим, хто обрав нинішню владу, на емоційному рівні, ірраціонально, видається, що вони отримали якусь «моральну компенсацію» за своє невігластво та ілюзії про «повернення назад», до казкового радянського дитинства, яке їм вдало «продають», замовчуючи, що насправді воно вже неможливе.

Найперше, ці люди, які несуть відповідальність за свій вибір і за стан країни унаслідок, і всі інші мають усвідомлювати: у будь-якому разі триггери зміни курсу країни, зміни у Конституції, посилення певних спільнот, особливо, силових – це ситуація, у якій ідеться про порушення Основного закону та про зміну державного ладу, унаслідок чого виникає ризик утрати державності. Українці, задля свого виживання у цьому світі, повинні мати настороженість щодо будь-яких загроз розвитку авторитарного чи тоталітарного ладу: повновладності окремих посадовців, законотвочої діяльності, мотивованої одноосібними рішеннями окремих людей, спробами провести закони, що обмежують права та свободи громадян (наразі в Раді їх декілька), не допускати риторики повчання, як люди мають жити в соціально-побутовому контексті (з ким спати чи не спати, чи носити хіджаби, про підлегле місце жінки в соціумі, про поділи людей на правильних і неправильних за расовими, статевими, етнічними ознаками тощо). Дорослі, зрілі українці мають права вибирати все це для себе самостійно, а не за вказівкою «тих, хто знає краще».

Авторитаризм зароджується там, де компетенцій, інтелекту, розуміння та досвіду влади важко вистачає, щоб хоч якось зберігати все, як є, проте не вистачає, щоб забезпечити поступ. Тоді влада обирає шлях спроб «приниження рівня» прогресивних спільнот, і робить ставку на регресивні, намагаючись «стягнути всіх на свій рівень і там придушити своїм досвідом». Саме це наразі відбувається у нас: ніколи не було, і ось знову. У прогресивному ключі нинішня влада, вочевидь, працювати не здатна, і, схоже, обирає стагнацію і регрес для імітації внутрішньоутробного «прорадянського» стану. Робити ставку на інтелектуальні, технократичні, прогресивні сили у цієї влади, вочевидь, не стає ані сміливості, ані прагматичності, ані духу, і все це підмінюється якоюсь ситуативною дріб’язковістю, деградацією і, як цілком може бути – участю у боротьбі за владу у сусідній чужій країні.

Що можуть українці у цій ситуації? Посилювати українську складову у культурі. Вимагати від влади інтеграції всіх цих прорадянськи налаштованих людей, яка має відбуватися на національних засадах. Вимагати від інфпростору чесних пояснень цим людям, що відновлення радянського життя не відбудеться, навіть якщо Америка стане комуністичною. Запобігати асиміляції українців – власне, те, над чим замість того, аби плодити регулюючі прототалітарні закони, наразі має працювати Мінкульт.

«Закон про дезу» – спроба «переписування» професійних понять

Фото: Марьян Блан

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.