Коли влада толерує інфантильність

Інфантильна частина суспільства вперто обирає собі владу, яка сприяє інфантилізації, і сама, за рівнем свого розвитку, не здатна бути супервізором, вести за собою прогресивні спільноти. А тому робить чимало, щоб інфантилізувати їх теж, толеруючи не прогрес, а регрес.

Для певної частини українського суспільства саме так працює ілюзія інстинкту самозбереження. Ілюзія, бо у відсутності прогресу ніякого самозбереження насправді нема, є стагнація й поступове саморуйнування. В ілюзії самозбереження певна частина суспільства робить опір не стільки «інтелігенції», «освіченим», тим, хто природньо прагне розвитку, скільки поступу взагалі.

В ілюзії самозбереження певна частина суспільства робить опір не стільки «інтелігенції», «освіченим», тим, хто природньо прагне розвитку, скільки поступу взагалі.

Тим часом голосуваннями цієї частини суспільства, що не хоче поступу, а бажає стагнації та збереження пристосовницького стилю життя, повного ностальгії за «радянським», а точніше – за власними інфантильними спогадами про смачне грудне молоко й почуття захищеності, уже не один десяток років уміло користуються ті політичні та владні сили, які добре навчилися використовувати інфантильні настрої для свого власного збагачення.

Інфантильна частина суспільства все чекає, що така влада «поділиться» з ними, якщо вони будуть слухняними і не дратуватимуть татка. Проте ця влада ніколи нічим із ними не поділиться, бо її прагнення та цілі – не в цьому.

Влада, яка користується інфантильними настроями, вже багато років успішно продає своєму електорату ідею ностальгії та прагнення «залишити все як було», щоб і надалі користатися інфантильним голосуванням і відновлюватися на посадах і «потоках» та лобіювати бізнеси через законодавчу гілку. Створюють в інфантильної частини суспільства враження, що соціальне буття «як у Молдові» чи «як у Білорусі» – це буде круто. І замовчують, що воно ніколи не призведе інфантильні спільноти прорадянських українців до розвитку, ситості чи взагалі будь-куди. Бо знову ж таки: у цьому просто немає мети, мета в іншому: тримати певну масу українців у сірості та вивченій безпорадності, бо ця маса допомагає повсякчас повертатися до влади.

Така влада, як і ті, хто її обирає, зацікавлена в стагнації та інфантилізації, у збереженні стану системи нижчого рівня розвитку, ностальгії за радянщиною чи навіть за імперією. Тому вона природно починає утискати більш зрілу частину суспільства, запобігаючи її подальшому розвитку.

Але українська ситуація полягає у тому, що владі, яка толерує інфантильність, повсякчас вдається відновлюватися на посадах.

Це періодично та природно призводить до суспільних супротивів та революцій. Проте, як тільки, після періоду супротиву, у крісла знов приходить інфантилізуюча влада, зацікавлена в стагнації системи, знову починаються утиски, а питання розвитку відкладаються в довгий ящик. Це схоже на плавання кролем: приблизно половину часу обличчя знаходиться у воді , але техніка передбачає, що раз по раз ти хапаєш ротом повітря. І завдяки цьому не тонеш і навіть пересуваєшся.

Україна – суспільство, яке живе в цій дикій гойдалці вже декілька десятків років. Крок уперед – два назад. І так відбуватиметься, доки інтереси більш інфантильної частини суспільства резонуватимуть з інтересами тих кіл, які за всі ці роки дуже добре навчилися керувати «дорослими дітьми», використовуючи посередність, марнославство, сірість, неосвіченість та прагнення до стагнації в цих спільнотах у своїх бізнес-інтересах. Вони це називають «українським капіталізмом», хоча насправді це – керівництво гопників пригніченими.

Так відбуватиметься, доки інтереси більш інфантильної частини суспільства резонуватимуть з інтересами тих кіл, які за всі ці роки дуже добре навчилися керувати «дорослими дітьми», використовуючи посередність, марнославство, сірість, неосвіченість та прагнення до стагнації в цих спільнотах у своїх бізнес-інтересах.

Коли в країні наступають такі часи, жодного діалогу з конструктивною, ефективною, прозахідною частиною суспільства не відбувається: її інтереси і прагнення просто ігнорують і намагаються пригнічувати такі спільноти також – «ставлять» більш розвинених «під» менш розвинених через маніпуляції на ринку праці, змушуючи ефективні спільноти опинятися під руйнівною, незрілою супервізією.

Інфантильні спільноти підтримують цей процес у прагненні до стагнації комфортної для них системи, у якій за них думає й робить хтось інший.

Жодного діалогу з конструктивною, ефективною, прозахідною частиною суспільства не відбувається: її інтереси і прагнення просто ігнорують і намагаються пригнічувати такі спільноти також – «ставлять» більш розвинених «під» менш розвинених через маніпуляції на ринку праці, змушуючи ефективні спільноти опинятися під руйнівною, незрілою супервізією.

Інфантилізація, регулярне «обнулення» розвитку людей та процесів в Україні призводить до існування на нижчих рівнях, у «праві сильного» чи в «праві пристосуванця». Приводять владу, яка вміє користуватися цим станом, підтримуючи стагнацію, під брендом «стабільності» продаючи своєму електорату такий баланс у суспільному договорі, який гарантує бізнесу, лобійованому цією владою, збагачення через практично нічим не обмежене використання ресурсів країни. Інфантилізований електорат дає цій владі мандат на це, щоб отримати зустрічну гарантію стагнації, незмінності старих систем та «дозволу» ностальгувати за радянським дитинством. Ні до якого розвитку все це ніколи нікого не приведе, бо в цих спільнот немає мети суспільного розвитку.

За такої «гойдалки» прогресивна частина суспільства не має ані змоги, ані можливостей розвиватися. Жодне з поколінь від здобуття Незалежності не змогло отримати у своїй країні можливостей послідовного, безперервного розвитку. Жодне з поколінь не реалізувало свій потенціал усередині держави.

Прогресивна частина українського суспільства в намаганнях розвиватися повсякчас «утикається в стелю» – постійно отримує обмеження поступу. Поступ кожного нового українського покоління на певному етапі «обунляється», і всі нові люди в суспільстві, як і старші, опиняються в стані інфантилізації, стагнації чи регресу. Покоління не визрівають відповідно до паспортного віку. А штучно, насильно інфантилізуються, щоб надовго залишатися на нижчих рівнях розвитку, що не відповідають реальному віку людей. Люди їдуть, вмирають чи живуть у стані вивченої безпорадності, або – від революції до революції. Але не реалізовуються й не мають змоги розвивати себе і країну. І це є виявленням порушення суспільного договору. Скільки ще українських поколінь гойдатимуться на цій «гойдалці», а головне, навіщо і в чиїх інтересах?

Про який прогрес за впливу інфантилізуючої влади може йти мова, коли прогресивні спільноти в Україні живуть в аб’юзі: повсякчас стають об’єктом ментально-емоційного насилля?

Фото: Alex Hockett

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.