Про канапки і «особисте благополуччя»

Людина думає про особисте благополуччя тоді, коли для цього є об’єктивні умови: коли в державі добре живуть різні спільноти, а не якась одна. Мало хто прагне дешевих самостверджень та тішити марнославство, виходячи з дому чи з машини в простір, де інші – принижені, нещасні, розчаровані, бідні. Де нема з ким поговорити, тому що інші – пригнічені, гірше освічені, прагнуть примітивніших речей. Лише про себе та тільки про свій добробут опікуються люди з інфантильними цінностями, які грошима та прагненням використати інших компенсують собі минулі нестачі та пробіли дорослішання. Зрілі люди хочуть розвитку й хорошого життя для всіх представників усіх спільнот. Тобто, сконцентруватися на собі ми можемо, коли є благополуччя в суспільстві, а суспільний договір є збалансованим, адекватним для всіх. А коли це не так, люди хочуть чути дискусії та отримувати відповіді, як цього досягти, а не натяки про те, щоб мріяти про ковбасу та канапки і жити саме цим.  

Спровокували дискусію? Добре. Ось вам дискусія. Не та, млява, у «привітанні домогосподарок та юнаків-максималістів», а більше наближена до української реальності. Чи, якщо хочете, до «креативності».

Бек ін зе ЮЕСЕСА? Щоб туди «бек», він має існувати. Його не існує вже багато років. І багатьом його суб’єктам без нього ОК, навіть без ковбаси. Всерйоз обговорювати якісь «варіанти» в українському контексті – ставити під питання державність та безпеку, тобто, порушувати закон. Навіщо? Тож ми такого не обговорюємо. Ми – за державність.

Якщо хтось іще забажає здійснити цю ідею «відродження» того, що розвалилося саме й вже давно приватизоване, то питання в російській лексиці: за чиї шиші?

Хто збудує інфантильним прибіжчикам цієї ідеї «рай на Землі», із докторською за копійки, із інженерською зарплатою в сто рублів, із відсутністю західних брендів, зокрема, одягу – зате все своє й легка промисловість працює! – із «правильним» інформуванням, яке все розкладає по поличках і привчає не думати, а найрозумніших – читати з-поміж рядків, із житлом, яке видають, за чергою, раз у життя, якщо пощастить, а якщо ні – звиняйте. Із відсутністю відповідальності, із плітками та стукачєством та з «отим самим особливим душевним ставленням одне до одного»… Із забороною вести чи мати бізнес. Із відсутністю свободи совісті: у що вірити, тобі розкажуть «зверху» ті, хто «знає краще». Ну і всі інші ознаки раю. В’язниці, табори, еміграція, п’ята графа, зокрема… Щоб ніхто з «не таких, як усі» не заважав спокійно й сито жити, прославляючи мудрість вождів.

Точніше, не хто, а за що? Ось вам рай, просто живіть? Чи про це відчайдушно мріють ті, хто хоче назад, до Союзу? А, то ви не про ковбасу, ви за радянською «людяністю» ностальгуєте? Так а хто вам заважає бути такими ось «особливо, ось прямо по-радянському» людяними тут, зараз, серед тих, із ким живете? Ах, ті, з ким ви живете, не такі, як ви? І через це вам не подобаються? Може, іншими мовами говорять? Інші думки думають? Інших цілей прагнуть? Менше/більше грошей заробляють? Не дай Боже, розумніші, культурніші? Мають менше права на людськість, а ви – більше? Справді? Ну так це фашизм, товарищі.

Насправді, питання – взагалі не в тому, що хтось кудись хоче. Питання – у тому, що ті люди, які рефлексують свою молодість у Союзі за принципом «згадала бабця, як дівкою була», є неадаптованими в суспільстві зараз. І ще питання – що ми, суспільство, можемо зробити для того, щоб адаптувати цих людей? Не кинути, як робили в минулі роки, а адаптувати?

Хто вам заважає бути такими ось «особливо, ось прямо по-радянському» людяними тут, зараз, серед тих, із ким живете?

Адже мова не тільки про матеріальну, але й про морально-етичну адаптацію. Що за ці десятиліття зробив бізнес, зробили «креативні менеджери», щоб адаптувати людей, що старші за 50, за 60, за 70? Давайте чесно: багато хто мовчки чекав, доки найстарші помруть. Ніхто просто нічого не робив. Окрім деяких суспільних груп волонтерів, які намагалися витягнути це питання своїми силами. Але ж цього замало. І головне – це неправильно. У якому б минулому державному устрої не жили б наші батьки та бабусі й дідусі, ми – за ними, а не перед ними, і ми зобов’язані їм абсолютно всім, насамперед, життям. Заперечувати це – знищувати своє майбутнє, викривлювати сприйняття та цінності своїх дітей, наражатися на їхню зневагу, яка обов’язково буде, коли вони усвідомлять, як «уходили» в ці десятиліття в Україні старші покоління, із якою спустошеністю, із яким розчаруванням, із якою безпомічністю, а головне – з якою покинутістю тими, хто витрачав час не на спілкування з ними, а на гонитву за грошима.   

Питання – у тому, що ті люди, які рефлексують свою молодість у Союзі за принципом «згадала бабця, як дівкою була», є неадаптованими в суспільстві зараз. І ще питання – що ми, суспільство, можемо зробити для того, щоб адаптувати цих людей? Не кинути, як робили в минулі роки, а адаптувати?

Так а якщо навіть нашим олігархам і бізнесменам всі прошарки та спільноти нашого суспільства, крім них самих та тих, хто допомагає їм збагачуватися, у цій гонитві за грішми в самостійній державі виявилися не потрібні, то, власне, звідки береться ідея, що всі українські спільноти виявляться потрібні у «відродженому СРСРі», у якому не може бути ні бізнесів, ні бізнесменів, а гроші «на їжу» приноситимуть лише виробництва, на яких потрібно працювати за ставку, однакову для всіх за певною спеціальністю та рангом? А загальна ідея такої «держави-підприємства» полягатиме в тому, щоб кормити цілу державу-«старшого брата» – креативного ініціатора цього «відродження», який не поважає, не вважає тебе рівним та гідним розмови та рівної співпраці, але прагне поглинати та користатися ресурсами?

Сьогоднішня «імперія в образі» вважає, що «захищає» інші, менші країни – як колись вважали всі імперії. Але як можна думати, що «захищаєш» того, на кого ніхто не нападає, крім тебе самої? Як ти можеш «захищати» когось від самої себе?

Від американців? Пересічний американець не знає, де та Україна розташована. А щодо непересічних – може, варто почати з себе? Вийняти колоду зі свого ока та побачити, скільки молодих жителів Москви поїхало до Америки? Причому аж бігом? Чого ж імперія їх не рятує? Вони ж російськомовні! Чого не пропагує їм Союз? Бо молоді москвичі не хочуть у кріпацтво, а хочуть в американські бізнеси?

Представники імперії з презирством ставляться до всіх «бідніших» народів та країн, ніби хтось рахував у потенціалі. Проте, коли в неї самої є проблеми з грошима, вона, як звичайнісінька імперія, намагатиметься витрусити ресурси з тих, кого вважає слабкішими. «Допомога» полягає саме в цьому, але імперія намагається допомогти собі, а не «слабким країнам». Принцип будь-якої нерівноправної співзалежності – це трикутник Карпмана, принцип якого, власне, у тому, що слабкішому ніхто допомагати не збирався і не збирається.

Усіх росіян можна умовно поділити на дві «групи»: шовіністів та нешовіністів. Можна стверджувати, що нешовіністи в Росії – меншість. А шовіністи – основна маса, упевнена, що конкурує з Америкою, що весь світ іде на них на ви, що менші народи – це просто ресурси для підпитки титульної спільноти тощо. І що, як на те пішло, на території Євразії взагалі нема країни, яку можна було б сприймати принаймні як рівного конструктивного конкурента. Століттями всі народи, що жили поряд із Росією, мусили витрачати безліч сил, щоб «увертатися» від її «маси». І ті представники цих народів, які втомилися від супротиву, опиняються в стані вивченої безпомічності й відчувають себе готовими «здатися» цій «масі» через безпорадність та беззахисність. Це – відносини типового згвалтування, у якому в жертви може бути тільки одна мета – фізичне самозбереження. І то при її мету її ніхто не запитує. Але чи жити жертві з гвалтівником надалі – це питання, і вона може мати вибір. Через вивчену безпорадність, стан травми, приниження жертва може увійти в той стан, який називають стокгольмським синдромом: обрати «схвалювати» дії гвалтівника. А може й не обрати й піти своїм шляхом.

Країнам, які мають досвід «згвалтування», підлеглості необхідна підтримка. Вони мають на неї право – не лише юридичне, але й етичне. Тому абсолютно нормально, коли такі країни претендують на зовнішню підтримку.

Українцям потрібна ця підтримка – і матеріальна, і етична, мотивація, що об’єднує, а не «старі пісні про головне», що, як бачимо, роз’єднують.

Україна не женеться за «західними цінностями», як стверджує проросійська пропаганда. Україна формулює, відстоює свої внутрішні, власні. А це – інше. Право, свободи, цінності, ідеї – до чого тут Захід? Усе це властиво всім людям, всім суспільствам, які є в поступі! І Україна має право стояти не в рядах лузерів, а в рядах розвинених суспільств, що мають внутрішньо нажиті цінності, перевірені власним досвідом, досвідом своєї культури, своїх традицій, вірувань тощо. Україна вкорінена в своєму минулому, і в цьому немає нічого поганого.

Відповіді на запитання – у прагненнях, у векторах розвитку. Це питання дійсно відкрите. Його треба сформулювати так, щоб усі спільноти українського суспільства знайшли відображення своїх прав та інтересів у суспільному договорі, на якому базується державність.  

За «західними цінностями» всі минулі роки скажено женеться, якраз, Росія. Бо впевнена, що конкурує з Америкою. Але «переносить» це на Україну, намагаючись звинуватити українське суспільство в тому, чого воно не робить.

Українці більш тверезо, ніж росіяни, дивляться не тільки на російський, але й на західний шовінізм, який буває не менш сильним і принизливим, ніж сусідський. Кожна українська дівчина чудово знає: якщо тобі в друзі в соцмережі сам додався американець, то він одразу надішле навіть не те, що звичайно надсилають турки, а довге нудне повчання: мовляв, він «нікого нікуди не перевозить, не запрошує, не допомагає в оформленні документів і взагалі женитися не бажає». Чи збиралася за нього заміж його адресатка, чи чекала пропозиції, він у дівчини навіть не запитує. Збиралася за замовченням! Це – стереотип, який склався на Заході про українок, який, насправді, не має нічого спільного з реальністю, і це є шовінізм, бо жінок принижують за те, що вони – українки. Це – навіть не про статус конкретної людини. Це – про статус нашого паспорту на Заході, в уявленні деяких американців. І, власне, ми майже нічого не знаємо про те суспільство, – як і навіщо ми можемо прагнути переймати його цінності, вкорінені в його досвіді?

Саме цьому тема «безвізу» пропрацювала в інформаційному просторі так мало. Вона дуже швидко припинила приносити ініціаторам дивіденди й плоди в сенсі електоральних настроїв. Бо українці, як ніхто, знають справжню ціну «західного» ставлення до себе. За їхнім світосприйняттям, можливо, все, що вони «отримують» від Заходу як допомогу, є вже «оплаченим», з точки зору досвіду українства. Українці мають право отримувати, бо чимало віддали. А чи це про торгівлю чи про справедливість, вирішуйте для себе самі.

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.