Що страшного в розбіжностях?

У президентській новорічній промові українців збурило, що президент запропонував поставити під сумнів розбіжності, які є між різними спільнотами українців.

Ця пропозиція – величезна помилка. Не тільки комунікативна, але й світоглядна. Тому що президент на посаді якраз і потрібен, щоб гарантувати існування та додержання суспільного договору, який фіксує баланс інтересів і прав різних, геть різних суспільних груп. Тобто, президент має бути гарантом балансу інтересів і прав різних. І саме так об’єднувати країну й забезпечувати базу для її державності. А що гарантує президент, який боїться розбіжностей?

Опиратися розбіжностям та протиріччям – це яскравий прояв радянського менталітету, за яким усі мають бути однакові, як матрьошкі.

Розбіжності лякали попереднього президента Порошенка – його інформаційно-пропагандистські сили зробили абсолютну ставку не стільки на мову, а на певну спільноту українців. І геть ігнорували всі інші. Цю спільноту спробували штучно вивищити, позиціонувати як елітарну, хоча вона досі є переважно провінційною й самотужки на еліту не тягнула. Інші спільноти, навіть україномовні, але не уособлюючі українську ментальність у західноукраїнській традиції, просто ігнорувалися. Звісно, це призвело до ненависті всіх цих спільнот, упертості ставлення колишнього президента й славнозвісного голосування на президентських виборах. Висновок, здавалося б, простий: ніколи не можна ігнорувати корінну еліту столиць. Але, судячи з усього, командою колишнього президента він досі не зроблений.

Цікаво інше: що по тих самих граблях пішла команда нового президента. У своїй незрозумілій гонитві за спілкуванням з Донбасом вони, за тим самим принципом, що й Порошенко, стали ігнорувати непрородянські верстви українського суспільства. Власне, судячи з усього, за їхньою логікою, щоб Україна змогла сподобатися ображеному Донбасу, всі ці спільноти – проукраїнські, патріотичні – мали б швиденько здуріти, здичавіти, регресувати на інфантильний рівень розвитку й опікуватися лише цінностями цього рівня: задовільненням інстинктів та освітленням вулиць, у той час як ті, хто справді відповідає за освітлення вулиць, відповідатимуть незрозуміло за що.

Сприймати та поважати розбіжності різних спільнот у суспільстві, гарантувати їхню здатність та їхнє право мати певний суспільний договір – пряма і основна функція президента. Але, як видно, не нашого.

Розбіжності, відмінності та протиріччя – основа конкуренції. У тому числі, політичної та ринкової. Проте здійснюватися вона має в морально-етичному, ціннісно прогресуючому, а не регресуючому, інфантилізуючому просторі. Розвиток не може означати регрес, ну ніяк. Якщо говоримо про розвиток – результуємо прогрес, відчутний не для якоїсь однієї, а для всіх спільнот країни.

У суспільних розбіжностях є й погане. Перше – те, що їх завжди природньо використовує будь-яка влада для здійснення управління. Влада зацікавлена в розбіжностях, але – у контрольованих, а не тих, які здатні до саморегуляції. Розділяй та володарюй. Не дай суспільному договору природньо реалізовуватися, штучно підсилюй одни спільноти й принижуй інші – і отримаєш контрольовані розбіжності, залишиться тільки смикати за ниточки.

Розвиток не може означати регрес, ну ніяк. Якщо говоримо про розвиток – результуємо прогрес, відчутний не для якоїсь однієї, а для всіх спільнот країни.

Друге – те, що, чим інфантильніші спільноти, тим нижчі, інстинктивніші, безідейніші їхні цінності, і тим дужче вони підлягають маніпулюванню, контролю та управлінню. Разом із тим, таким спільнотам властиво прагнути контролю та зовнішнього управління. Тому вони природньо підлаштовуються під того, кого вважають сильним, уособленням сильного батька чи старшого брата, наприклад, до влади.

До чого це призводить в українській практиці? Зокрема, до викривленого зчитування антидержавницьких сигналів. Подивіться, скільки раптом в столичних закладах культури – музеях, галереях – стало перевзутих співробітників, які старанно спілкуються з відвідувачами російською! Про неповагу до законодавства, до відвідувачів, до інтересів держави в цілому, до безпеки держави, до певної свідомої особистісної позиції, якщо ти діяч культури, навіть марно казати. Якесь тяжіння до саморуйнації, до антисамоствердження, у якому ніякого ствердження аж ніяк немає, є тільки самоприниження. А навіщо? Перестрахуватися, якщо завтра прийде Путін? У Путіна інші справи, він не прийде. А ось як ви збираєтеся пояснювати своїм дітям власну шизофренію, відсутність послідовності в додержанні тих цінностей, які транслює ваш заклад культури?

З’явиться телеканал для мешканців того регіону – і інформування також відбуватиметься в інфантилізуючому стилі, «для домогосподарок»?

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.