Місяць: Січень 2020

Звідки береться авторитаризм?

Авторитаризм формується не стільки тоді, коли Богдан шепоче на вухо Зеленському. І не стільки тоді, коли одному посадовцю кортить виголосити себе єдиним, хто має право на владу, – враховуючи, що, наприклад, в Україні джерелом влади є народ. А тоді, коли за слабкого президента посилюються силовики. А вони обов’язково посилюються, коли певна ситуація починає набувати певних триггерів. Можливо, в Україні наразі ситуація у владі, у діях і рішеннях президента, уже набула цих ознак.

Коли при владі – маркетологи та молоді управлінці

Коли при владі – «молоді маркетологи та управлінці», народ стає не потрібен. Не через антипролетарські переконання. А в буквальному сенсі. Тому що ці «молоді маркетологи та управлінці» упевнені, що поняття «народ» застаріле й не має ніякого сенсу. Вони щиро сприймають громадян не як спільноту, об’єднану єдиною національною ідеєю, а як сукупність «цільових аудиторій», інтереси і прагнення яких детально досліджені, а отже, абсолютно керовані. Просто з точки зору того маркетингу, якого їх навчили, у національній ідеї і навіть у понятті про народ нема ніякого сенсу.

Великий розпродаж. А що від цього українському громадянину?

ВНЗ – закрити, об’єкти державної (суспільної) власності – розпродати… Щось десь там рейдернути по-малому… Посадовці пропонують, бізнес радіє та пропагує, а що суспільству? Суспільству обіцяють «ріст інвестицій та економіки» та, вочевидь, найману працю в компаніях і корпораціях, що, традиційно для України, будуть утворені на базі вчорашнього суспільного майна. Це – щасливе завтра. Утім, уже сьогодні ми бачимо ставлення влади до найманців: державним управлінцям платити як топ-менеджерам у бізнесі, а всім іншим – жебрацькі виплати. І ще за те, що, мовляв, хочеш, щоб усі жили бідно, замість щоб усі жили багато, ще й соціалістом обозвуть. Хоча соціалізм як такий тут геть ні до чого. Коротше, утріться.

Ніколи не було, і ось знову!

З екранів дуже добре видно, як «зелене покоління» відчайдушно конкурує зі старшими, намагаючись відпрацьовувати свої зарплати та доплати, і це не є чимось «новим», це є дуже старим для України: звичайнісінька публічна політична конкуренція в інтересах бенефеціарів, а не всіх кіл суспільства. Звітувати перед суспільством, зрозуміло, не хочеться: мабуть, воно платить менше, ніж винаймачі-бенефіціари. Усвідомлювати рівень відповідальності теж не хочеться: нащо все ускладнювати, коли після звільнення – все одно за кордон?

Знов країна «не така»?

Іншу цікаву ситуацію можна було проспостерігати на одному з телеканалів, у «Дебатах» нардепів Миколи Княжицького та Святослава Юраша. На запитання експерта Валерія Клочка (від 40:45), чи дійсно «Слуга народу» вважає всіх українців недосвідченими, такими, що не розуміють, «що ви блефуєте, коли розповідаєте, що в економіці все дуже добре», і докорив «діркою у бюджеті», Юраш почав кривити обличчя, з правильними акцентами на потрібних словах шаблонно віщати про «небувалий економічний ріст», але на зауваження, а чому б новому урядові було б просто не виконати бюджет, швидко звів свою реакцію нанівець: узявся доводити, що дірка в бюджеті – то не їхнє, а попередньої влади.

Лояльність чи відповідальність? За що готові платити бенефіціари української політики?

Безліч українок справедливо претендують на нормальне життя… усе життя. У той час як все й одразу отримує, чомусь, лише одна. «Настане час, коли я просто не зможу жити в Києві на таку зарплатню, і це буде рішення, яке потрібно буде усвідомлено приймати», – каже Ганна Новосад в інтерв’ю. Чи з цього ми можемо почути, що своє майбутнє, свою подальшу реалізацію Ганна бачить не в Україні? Отже, Україна розглядається як «стартовий майданчик» для набуття особистої успішності десь іще? Трохи тут «пореформувати», а потім поїхати? Амбіція – реалізуватися після університету, монетизувати свої знання, не беручи на себе відповідальність за наслідки впроваджень, сподіваючись перекинути її на плечі наступних функціонерів?

Коли посадовці почнуть відповідати перед суспільством за кожну копійку?

Обговорювати необхідно все. І українські ЗМІ рясніють заголовками про відносно великі зарплати посадовців. Вочевидь, люди рішенню не зраділи. Щодо чергового важливого ухвалення суспільство знову було поставлене перед фактом. Результат упливу таких меседжів – підкріплення стану пригніченості й вивченої безпомічності, у якому перебуває народ. Нам кажуть, що зарплати посадовцям потрібно підняти навіть вище середніх по ринку, бо, мовляв, тоді чиновники «не крастимуть». Про що це? Що інакше вони точно вкрадуть? Тобто, ви призначаєте людей, які точно вкрадуть, якщо не дати їм зарплати, вищі за ринок? А нащо ж ви пропонуєте брати таких на посади? Нащо формуєте уявлення, що в Україні можуть бути посадовцями тільки ті люди, які точно спокусяться?

Хвороба росту. Чому деякі люди прагнуть контролю і наказів?

Дорослішання не завжди дається просто. Зокрема, сам процес набуття зрілості завжди зумовлений наявністю «вищої планки» – прикладів цінностей і поведінки вищого рівня, а також виникненням необхідності їх опанувати. Якщо цього немає, то і окрема людина, і спільнота не розвиватимуться, залишатимуться на нижчому рівні розвитку, інфантилізуються. Саме це наразі відбувається в Україні. Частина суспільства є достатньо зрілою, щоб брати участь у поступі, спільному з розвиненими країнами. Інша частина – ностальгує, лякається, «хоче на ручки», тяжіє до минулих станів системи та до узвичаєних форм існування в своєму суспільстві, не прагне розвитку, бажає законсервувати суспільну ситуацію, щоб тільки не постати перед необхідністю адаптуватися.

Коли влада толерує інфантильність

Інфантильна частина суспільства вперто обирає собі владу, яка сприяє інфантилізації, і сама, за рівнем свого розвитку, не здатна бути супервізором, вести за собою прогресивні спільноти. А тому робить чимало, щоб інфантилізувати їх теж, толеруючи не прогрес, а регрес. Для певної частини українського суспільства саме так працює ілюзія інстинкту самозбереження. Ілюзія, бо у відсутності прогресу ніякого самозбереження насправді нема, є стагнація й поступове саморуйнування. Соціальне буття «як у Молдові» чи «як у Білорусі» ніколи не призведе Україну до розвитку. У кращому разі це стагнація, у гіршому – регрес.

Про канапки і «особисте благополуччя»

Людина думає про особисте благополуччя тоді, коли для цього є об’єктивні умови: коли в державі добре живуть різні спільноти, а не якась одна. Тобто, коли є благополуччя в суспільстві, а суспільний договір є збалансованим, адекватним для всіх. А коли це не так, люди хочуть чути дискусії та отримувати відповіді, як цього досягти, а не натяки про те, щоб мріяти про ковбасу та канапки і жити саме цим. Спровокували дискусію? Добре. Ось вам дискусія. Бек ін зе ЮЕСЕСА? Щоб туди «бек», він має існувати. Його не існує вже багато років. І багатьом його суб’єктам без нього ОК, навіть без ковбаси. Всерйоз обговорювати якісь «варіанти» в українському контексті – ставити під питання державність та безпеку, тобто, порушувати закон. Навіщо?

Що страшного в розбіжностях?

У президентській новорічній промові українців збурило, що президент запропонував поставити під сумнів розбіжності, які є між різними спільнотами українців. Ця пропозиція – величезна помилка. Не тільки комунікативна, але й світоглядна. Тому що президент на посаді якраз і потрібен, щоб гарантувати існування та додержання суспільного договору, який фіксує баланс інтересів і прав різних, геть різних суспільних груп. Тобто, президент має бути гарантом балансу інтересів і прав різних. І саме так об’єднувати країну й забезпечувати базу для її державності. А що гарантує президент, який боїться розбіжностей?