Чим українці сплатили за нібито розвиток | Економіка для «чайників»

  • Елементарна економіка: про ресурси та інтереси.
  • «Ваучеризація»: як створювали ринки на «порожньому» місці
  • Перетворити спільне на приватне: ви справді думали, що це неможливо?
  • Українські ринки: свобода чи панщина? 

Українці – чужі люди на своїй власній землі. Це унікальна й надважка доля. Так відбувається, тому що українці повсякчас виявляються полишеними можливості самостійно управляти ресурсами своєї країни.

Елементарна економіка: про ресурси та інтереси

Психологічний, морально-етичний стан суспільства не можна розуміти у відриві від економічних процесів, бо у функціонуванні і бізнесу, і держави абсолютно все зумовлено економікою, а точніше, проблемою перерозподілу ресурсів. У якому б стані суспільство не опинялося політично, це завжди зумовлено ресурсним питанням, і нічим більше. Мова завжди йде тільки про ресурс. Більше про ресурс ти можеш дізнатися з літератури про основи економіки, бо це – поняття економічних наук.

А там, де є питання ресурсів і його перерозподілу, там є і інтерес. Чий саме, визначають ключові гравці ринку, а артикулюють на загал – політики. Від того, як перерозподіляються ресурси, і інтересу ключових гравців у цьому процесі вибудовується загальний політичний лад, ведеться політика, визначається соціальне життя.

У функціонуванні і бізнесу, і держави абсолютно все зумовлено економікою, а точніше, проблемою перерозподілу ресурсів. У якому б стані суспільство не опинялося політично, це завжди зумовлено ресурсним питанням, і нічим більше. Мова завжди йде тільки про ресурс.

В Україні ці процеси дуже травматичні. Бо ресурс є, а за право власності на нього десятиліттями ведеться конкурентна боротьба різних претендентів на контроль. З точки зору ринку це могло би бути нормально, бо конкурентна боротьба – це економічна норма. Проте в Україні ринки формувалися і формуються в унікальній ситуації: на основі колишньої комунальної, суспільної, державної власності. А в такій ситуації перед усіма гравцями ринку і політики постійно постає питання: як змінилася сутність власності? Як, за яким механізмом те, що було спільним, могло стати приватним? І на це питання, у суті, ні в кого немає відповіді. Бо революції, наприклад, відбуваються за протилежним принципом: щось приватне «експропріюють», і це стає суспільним чи державним, змінює форму власності. Але так, щоб навпаки, щоб спільне стало приватним… Такий досвід – нонсенс. І держави, які пройшли капіталістичний шлях розвитку, його не мають. І поняття не мають, що з цим робити. Це унікальний досвід для пострадянських держав. Ну і ще, хіба що, для американських індіанців також.

Власне, з їхнього досвіду ми знаємо: прийшов хтось «сильний» і відібрав твій ресурс. Силою. Бо інтерес щодо перерозподілу/привласнення ресурсів реалізується насиллям. Іншими способами чужий ресурс не відбереш.  

В Україні ринки формувалися і формуються в унікальній ситуації: на основі колишньої комунальної, суспільної, державної власності. А в такій ситуації перед усіма гравцями ринку і політики постійно постає питання: як змінилася сутність власності? Як, за яким механізмом те, що було спільним, узагалі могло стати приватним? І на це питання, у суті, ні в кого немає відповіді.

«Ваучеризація»: як створювали ринки на «порожньому» місці

Після розпаду СРСР в Україні почали «роздержавлення» – і провели його таким чином, що колись комунальна та інша спільна власність – ресурси, державні та комунальні підприємства – сконцентрувалася в руках декількох людей, а весь народ опинився в підлеглому, приниженому й геть залежному стані. Політичні комунікатори прокомунікували це як «період первинного накопичення капіталу», – проте, погодьтеся, це «накопичення» відбувалося в маніпулятивний, а нерідко – у непрозорий спосіб. Давайте згадаємо, як.

Застосовувалися різні механізми. Наприклад, люди, народжені у 40 – 80-х, чудово пам’ятають, як у 90-ті різноманітні радянські підприємства ставали приватними внаслідок «ваучеризації». Спочатку право власності підтвердили ніби-то всім співробітникам – роздали папірці-ваучери, які формалізували якесь володіння. Потім скупили їх у людей за безцінь, сконцентрувавши право власності в певних руках. І підприємства чи заклади із суспільних, точніше, державних чи комунальних, шляхом мінімальних вкладень і з нулем зобов’язань, ставали приватними. Потім вони якось капіталізувалися й потроху утворювали ринок, що починав функціонувати, звісно, навіть без натяка на щось «суспільне» чи «державне». Крім того, якщо спростити, вартість підприємства на ринку раптом виявлялася в рази вищою, ніж та дріб’язкова, за якою скуповували ваучери. А що, так можна було? Так! Усе геніальне просто. Фактично, протягом 90-х таким чином швиденько скупили підприємства-заводи-фабрики-пароплави не тільки України, але й по всій території СРСР – там, де вони, звісно, були, бо були не всюди.

Сутність цих процесів багатьом стала ясна тільки через багато років. Проте основне, що сталося – це те, що цінність, яка була вкладена у створення та розвиток усіх цих підприємств українцями радянського часу, щодо них особисто була повністю, в нуль, знецінена. Еквівалент акцій – ваучери – були інструментом «капіталізації» державних підприємств, але за вартістю чомусь «виявилися нічим». Тобто, в один момент хтось «сказав», що підприємство, яке було створено радянськими людьми, працювало багато років, створювало прибуток державі, вартує умовний «нуль» чи-то умовний «карбованець». Відобразили це у «ваучеровому» еквіваленті. Запропонували людям – усім співробітникам підприємства, носіям ваучерів як еквіваленту певної цінності підприємства, їх продати за безцінь, бо «підприємство нічого не коштує». А коли вони це зробили, і власність стала приватною, сконцентрувалася в певних руках, виявилося, що вартість підприємства навіть на новоутвореному ринку в рази вища. Цього механізму в Європі не проходив, мабуть, ніхто. І не розуміється на ньому теж, мабуть, ніхто. Проте вигадали його, певно, геніальні економісти. Як украсти, щоб це виглядало законним, і нікому нічого за це не було. Афера століття. І з цієї афери, власне, й виросли українські ринки.

Перетворити спільне на приватне: ви справді думали, що це неможливо?

У результаті, через 28 років із моменту проголошення Незалежності, маємо ситуацію, в якій колишня суспільна чи державна власність зосереджена в руках декількох олігархів. І тут проблема, як не дивно, не в самих олігархах як класі. І навіть не в питаннях перерозподілу ресурсів та задоволенні інтересів громадян у цьому процесі. Тут питання, як і раніше, тільки в одному: як саме в Україні майже все суспільне, державне, власне, стало приватним? Який механізм? І, відповідно, які наслідки?

В один момент хтось «сказав», що підприємство, яке було створено радянськими людьми, працювало багато років, створювало прибуток державі, вартує умовний «нуль» чи то умовний «карбованець». Відобразили це у «ваучеровому» еквіваленті. Запропонували людям – усім співробітникам підприємства, носіям ваучерів як еквіваленту певної цінності підприємства, їх продати за безцінь, бо «підприємство нічого не коштує». А коли вони це зробили, і власність стала приватною, сконцентрувалася в певних руках, виявилося, що вартість підприємства навіть на новоутвореному ринку в рази вища. Цього механізму в Європі не проходив, мабуть, ніхто.

Звісно, це питання вісить «заднім числом». Усі українці, старші за 35, знають, як саме це відбувалося, як це інструментально було зроблено. Але ми не знаємо, як визначити цей механізм так, щоб можна було розумно пояснити дітям.

Фантастика відбувалася в момент, коли всі ваучери, які належали всім на підприємстві, раптом концентрувалися в одних руках. Саме в цей момент утворювалася приватна власність, з’являвся ринок у капіталістичному розумінні. Але звичайні громадяни, співробітники, які працювали на державному чи комунальному підприємстві, вже були усунуті від прав на власність. Так, в Україні це відбувалося, на хвилиночку, наприкінці ХХ століття! І, з економічної точки зору, певно, добре, що не пізніше.

Але з соціальноїцей штучний «перевод» соціалістичної власності в капіталістичну знецінив усе те, що було справжньою, природньою цінністю всіх цих підприємств: працю робітників, які стояли у витоків підприємства та працювали на ньому потім: адже «праця» – це економічна категорія, яка «рахується», яка має вартість. Прибуток, який створювали ці робітники на своєму підприємстві своєю працею… Взагалі все, що було вкладено в підприємство з моменту його створення.

Так, звісно, «мінусів» соціалістичного шаблону функціонування підприємства – безліч. У тому числі, соціальних. Хоча б той, що прибуток, як правило, не залишався на підприємстві, а «йшов» у «центр», до Москви, і міг розподілятися на всі республіки. Не рахуючи міжнародної торгівлі тощо, бо СРСР торгував із закордоном, як і всі, нічим не відрізнявся. Механізм Голодомору, як відомо, теж із цієї «опери». Але зараз мова не про мінуси. Мова про процес «роздержавлення», «переведення» спільного в приватне, і про те, що з цього вийшло.   

Українські ринки: свобода чи панщина? 

Після того, як ринок утворився таким неймовірним способом, фактично, «привласнення» українських підприємств та закладів, що знаходилися в суспільній, у державній власності, належали всім, – Україна отримала ситуацію панщини. Прибутки підприємств так само, як і за СРСР, могли йти «кудись», проте для будь-якого співробітника підприємства, який більше не являвся його власником, а став просто найманцем, принципово нічого не змінилося: його праця експлуатувалася та експлуатується так само, як і раніше. Ба навіть гірше.

Це в безлічі українців породжує стан вивченої безпомічності та тотального розчарування. Вони, розуміючи цю реальність і що звідки взялося, саме через це не бачать в Україні перспектив для себе та своїх дітей. І вони певним чином мають рацію, адже первинна цінність підприємств, заводів, фабрик, які потім були «роздержавлені», була створена ними, їхніми батьками та прабатьками. А не тими, хто скупив ваучери за копійки і «вивів» підприємства та заклади з фактичної власності пострадянських українських громадян. Для українців усе це – 70 років історії СРСР, перебудови та постперебудови і майже 30 – Незалежності. І складає умови життя мільйонів сучасних громадян країни. Справді складно бачити якісь перспективи, мати високий дух, фонтанувати ідеями в ситуації, коли первинна ланка капіталізації в усій державі була здійснена маніпулятивним шляхом.  

Утім, ми не можемо аналізувати процеси, виходячи з того, що «щось можна чи треба повернути». Історія циклічна, але це не означає, що вона відтворюється один в один. Цього не буде за жодних обставин. По-друге, те, що відбулося, як факт – це є факт, тобто, він є незмінним і незалежним від ставлення спостерігача. Це означає, що ви можете скільки завгодно мріяти про «повернення» чогось у минулому, наприклад, СРСР, проте ця ситуація є невідтворною. Ностальгувати можна скільки завгодно. Проте це неефективно, тому що історія пішла вперед, і наразі ми маємо вже зовсім іншу ситуацію, ніж ту, яку мали 30 років тому. Уже є не тільки факт існування, але й факт розпаду Радянського Союзу, і ще багато фактів, які всі спостерігали потому. Мусимо реагувати на те, що є в сьогоднішньому дні, а не «на вчора». А про те, що є, поговоримо в наступному пості «Хто як рахує, той те і має. Трохи загального про українську економіку»

Фото: Victoriano Izquierdo

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.