Хто як рахує, той те і має. Трохи загального про українську економіку без гучних нот

Початок розмови – у попередньому пості «Чим українці сплатили за ніби-то розвиток | Економіка для «чайників»»

  • Коли громадян – багато, а на ринку – затісно
  • Що керує «вільними ринками»?

За умов, що

  • зараз в Україні капіталізована колишня суспільна власність, практично, сконцентрована в руках кількох людей;
  • на питання, як у суті ця колишня суспільна власність перетворилася на приватну, відповіді немає;
  • а пересічний громадянин цілком зрозуміло відчуває себе знеціненим у перспективі, у поколіннях, у сьогоденні,

то в цілому маємо важку картину.

Є дуже велика різниця між сприйняттям своєї праці найманим співробітником у компанії, що створена в капіталістичних умовах на ринку «з нуля», і сприйняттям роботи людиною, яка працює на колишньому державному підприємстві, що утворювалося нею чи її батьками, а потім було якимось дивним чином «приватизоване». Чи – на новоутвореному на його базі. Це взагалі просто геть різне сприйняття трудових та економічних відносин у державі.

Коли громадян – багато, а на ринку – затісно

Капіталістичний ринок потребує найманих працівників. До того ж, не «скалічених» пізньорадянським світосприйняттям, для якого притаманні колективна свідомість, «профспілкове» мислення, упевненість, що працюєш «із великою надихаючою метою» на благо мільярдів інших людей, а не лише на свою кишеню. А таких, які – навпаки. З індивідуалізованим, навіть егоїстичним, мисленням, у страху перед звільненням, слухняних, без великої мети, таких, що опікуються тільки про власний добробут… Навіть звучить якось полярно. Майже як «соціалізм» і «капіталізм».

Ідейні люди потрібні ринкам. Але не українському, який, власне, в цілому функціонує примітивно.

Якщо пострадянський українець мріяв, прагнув і бажав змін і революцій тому, що хотів мати змогу розвиватися, «як на Заході» – бути «вільним» не лише матеріально, але й ідейно, ментально, принаймні, мати ясні перспективи, планувати своє завтра, то українець після Революції Гідності є травмований, у середньому, виживає і не прагне нічого, окрім грошей. І отже, є керований саме цим.

Через майже 30 років після проголошення Незалежності така ситуація – дуже сумна. Бо це – не тільки про тупцювання на місті, але й про деградацію. Про ідейний, ментальний та емоційний регрес людей, які змушені усвідомлювати, що, за власної волі чи то через примус, живуть заради грошей, і заробітки й накопичення, власне – це єдиний сенс усього їхнього буття.

Власне, а які ще мають бути сенси? Хто сказав, що вони узагалі можливі і потрібні?

Люди, які таким чином ставлять питання в цьому контексті, поступово тупіють, набувають звуженого кругозору – і, звісно, прагнуть рівняти по собі інших. Така постановка питання – ніколи не про розвиток ані громадян, ані ринків, ані держави. А про що? Про сірість і регрес!

«Зкомуніжжені» пострадянські підприємства змогли запропонувати певний «гідний» рівень життя, проте далеко не всім. Можна було б сказати, що це в ринкових умовах нормально. Адже, звісно, в капіталістичній системі одні співробітники підприємства мають змогу жити краще і працювати в кращих умовах, ніж інші. Ну там, лояльність, освіта, додаткові навички, якості – звичайна конкуренція на ринку праці…

Можна було б. Якби справді йшлося про конкуренцію. І якби наші підприємства не були, практично, «удільними князівствами», що повністю підім’яли під себе інфраструктурні та підрядні організації. Якби існування цих організацій і людей, які в них працюють, повністю залежало б не від «верхівки», власників підприємств-виробників, не від лояльності їм, а тільки від потенціалу, ідей, талантів, здатності й прагнення розвивати ринок.

Звісно, можна зітхати, що просто в нас «такий ринок», «ринок маленький», «неємний», маємо те, що маємо, тому все так. Так, ринок завжди взагалі один у всьому «винен», альфа і омега всього, тому на нього повсякчас дуже зручно посилатися. Особливо на наш, український, що виник із загадкового й чарівного «роздержавлення».

За сферами, звісно, можна говорити про розвиток IT-ринку, але чи він розвивається для України? Наразі він продукує спеціалістів екстра-класу для західних компаній, і з тіні поки що не вийшов. Фармацевтичний ринок росте шаленими темпами, проте теж є непрозорим не тільки з фінансової, але й з медико-етичної точки зору. А що відбувається з іншими ринками? А як там підприємства, фабрики, заводи?

Ці троє мають певну «цікаву особливість»: вони працюють «на ресурсі». Щоб на них щось вироблялося, продавалося й формувало прибуток, вони мають щось використати. І цим «щось» завжди є ресурс.

Що керує «вільними ринками»?

  • «Ресурсномісткі» підприємства на ринку та їхня форма власності
  • Процес «роздержавлення»
  • Суспільне володіння ресурсами
  • Приватне володіння ресурсами
  • Праця як ресурс
  • Умови праці для людей на підприємствах приватних форм власності
  • Місткість ринків і умови праці
  • Спроби здешевлення праці
  • Захист прав працівників
  • Матеріальний, емоційний та ментальний регрес
  • Що зумовлює міграцію
  • Мода на ситуативне керування державними процесами
  • Що таке радянська ментальність, і що в ній такого поганого
  • Народ у стані вивченої безпомічності
  • Корупція
  • Хто і чим платить за хороше життя інших
  • Відсутність умов для розвитку середнього класу

«Ресурсномісткі» підприємства можуть, у перспективі, формувати досить сильну й незалежну економіку, проте тактично, тим більше, у сучасному світі, є неповороткими важкоатлетами, із якими непросто всім – і бізнесменам, і політикам. Мабуть, саме тому, коли, за повідомленнями ЗМІ, росіяни вивезли українські заводи Донбасу, в Україні ніхто довго не плакав. У нинішні часи є інші способи заробити, ніж утримувати та змушувати працювати цілий завод. Але це – просто узагальнення. Насправді є заводи й фабрики, які працюють.

Тобто, в Україні, наразі, є підприємства, які «сидять» на певних ресурсах. І так, нерідко це колись «зкомуніжжені» у суспільства, тобто, «роздержавлені» і приватизовані підприємства.

Вони, власне, керують, і якщо ще не володіють, то тотально контролюють ті ресурси, якими Україна ще може якось поторгувати назовні. Усі школярі знають, що це за ресурси: електроенегрія, газ. Транзит. Людська праця. І корисні копалини, за дріб’язком. І ще земля, але за неї ще борються.

Майже 30 років українці мають у своїй країні процес «роздержавлення». На практиці вийшло, що «роздержавлення» у пострадянській державі – це коли все, створене твоїми батьками та прабатьками з нуля, знецінюється вщент, а ти цьому сприяєш, бо тебе поставили в такі умови. І це – не про «добре» чи «погане», не про «радянське» чи «європейське», не про зраду чи перемогу. Це – про аспекти даності, яку ми спостерігаємо зараз. І про певний феномен.

Ресурси – надбання суспільства. Якщо «ресурсні» підприємства наразі щось виробляють і отримують якийсь прибуток, незалежно від форми власності, питання, «а що з цього нам?» уповні закономірне для всіх українців, бо ресурс же, поки що, спільний. Звісно, це не стосується, наприклад, копалин, які незабаром можуть опинитися в приватній власності. Тоді – все, тоді зміниться етика відносин, і питання, якщо й будуть, то вже тільки від найманців до хазяїв чи від хазяїв до найманців.

Питання про ресурси для власників підприємств є відкритим. Можливо, враховуючи середньострокову та довгострокову перспективу, власники цих флагманських підприємств створили більш-менш пристойні умови роботи своїм співробітникам – і це все. Компанії, які «годуються» побіля флагманів, вже не завжди здатні забезпечити хороші умови. І чим менша компанія на ринку, тим менше в неї таких можливостей. А люди за свою працю хочуть нормального життя. Щонайменше, як у Європі. Не завтра. Зараз.

Тим не менш, величезна кількість українців «розподілена» як наймані співробітники між цими крупними та меншими компаніями. Ще певна кількість прогодовує себе, фактично, біля цих компаній індивідуально, і тут треба розуміти, що фріланс – це праця тільки за гроші, без жодних якихось там робочих умов і офісних «плюшок», утім, в Україні й так, як правило, досить принизливих.

Праця – це ресурс, який, певним чином, завжди лишається суперсилою працівника, бо це – невід’ємне. Працівник обмінює свою працю на щось, і може вимагати для себе адекватних умов. Натомість, у капіталізмі власники завжди будуть щось для працівників занижувати, шукати способи здешевити бізнес, у тому числі, за рахунок людей та їхньої праці. Через цю невід’ємну якість бізнесу й скинули, зокрема, імперських капіталістів у 1917 році, під час Жовтневої революції. Адже тоді капіталісти, як водиться, народ «не почули» і домовитися по-хорошому не захотіли. Бо це – природна якість капіталізму – використовувати найману працю й утискати найманців, щоб здешевлювати їхній труд та його умови. Проте, як пам’ятаємо, працівникам, робочим та селянам, це не сподобалося. І ці речі звучали б надто банально, якби історія не була циклічною.

Страйки та інші форми захисту себе, своїх прав – це давній спосіб працівників тиснути на тих, хто в цьому ресурсі зацікавлений, висувати умови та домовлятися з ним на ринку. Проте в нинішній ситуації бачимо, що мільйони українців вирішили розпорядитися цим своїм ресурсом за кордоном, а не всередині України. Це відбувається через те, що сукупна кількість компаній на українському ринку не здатна задовольнити сучасні потреби громадян – не тільки матеріальні, але ідейні, ментальні та емоційні.

Сукупна кількість компаній на українському ринку не здатна задовольнити сучасні потреби громадян – не тільки матеріальні, але ідейні, ментальні та емоційні.

Це – не тільки про те, що в інших країнах умови праці та професійного й індивідуального розвитку – кращі. Насправді, не завжди. І не тільки про те, що інші країни вже пішли настільки далеко вперед, що Україні просто нема підстав себе з ними хоч якось порівнювати.

Це – іще про те, що все це – про деградацію. Про те, що країна знаходиться в такому стані, коли не «шалено наздоганяє» і, тим більше, аж ніяк не конкурує, а котиться назад. Проте в цьому «назаді» Україні також немає чого робити: ми всі вже там були. Ми були в 70-х, у 80-х, у 90-х. І все бачили на власні очі. Увесь пострадянський стан. Усю бідність. Повну відсутність матеріальних, ментальних та ідейних перспектив для мільйонів співгромадян у кількох поколіннях. Ми там були, і зараз розуміємо: в країні і сьогодні для більшості практично нічого не зростає, а навпаки, регресує.

Наразі тривало відбуваються якісь дивні «економічні процеси», коли ніби-то скаче долар, ніби-то «укріплюється гривня» – і робить це феєрично талановито: на тлі постійного зростання цін. А таке «укріплення» ліпше назвати іншим словом: інфляція. Інфляція – це падіння економіки. І падає вона, схоже, рівно в тих темпах, у яких зростають ціни на продукти харчування в магазині. Незважаючи на бравурні звітні цифри. Бо хто як рахує, той те і має.

Усе це відбувається на тлі моди на ситуативне керування державними процесами. Що говорить за себе: що не в державних процесах узагалі справа, що ці процеси нікому з представників держорганів не цікаві, і просто відбувається чергова боротьба за перерозподіл ресурсів, які ще залишилися в державній власності. Тим більше, що механізми цього перерозподілу за 30 років непогано відпрацьовані. Завтра приватними стануть останні державні санаторії та профілакторії, а післязавтра – земля та копалини. «Роздержавлення» триває. Проте коли справа дійде до перерозподілу природніх ресурсів, і пересічні громадяни в маніпулятивний спосіб полишаться без права на володіння ними, ситуація в державі і, зокрема, відносини власників і співробітників стануть геть іншими.

Так, це, мабуть, знову проартикулюють як «первинне накопичення капіталу», – як ми знаємо, у наших умовах це – феноменальний процес. І, якби закрити очі на цю «унікальність» нашого всеукраїнського «роздержавлення», то справді, у самому формуванні ринків, у капіталізації немає нічого поганого. Але це так тільки тоді, коли вона базується на реальному виробництві й на реальній побудові підприємств з нуля, на природній конкуренції на вільних ринках, а не на маніпуляціях у слабкій «роздержавленій» економіці, яка в цілому існує в борг. В пострадянській Україні про реальне виробництво швидко забули. Тому краще вам зараз розкажуть про «все вже давно не так», «у сучасному світі ринки функціонують на абстракціях», і тому подібне. Але ті, хто розповідатимуть вам це, не забуватимуть інвестувати туди, де є реальні ресурси, і боротися за право власності на реальні матеріальні цінності. Ресурс в економіці – основа всього. Справа тільки в тому, що вважаєте ресурсом саме ви, і чи ви можете це продати. Доки ви міркуєте над цим, ті, хто вже про це подумав, поспішають скупити копалини. Не стартапи. Не coffee-поінти. А щось, де про стратегічний державний ресурс чи про видобуток.

Мабуть, одна з основних проблем, які в цьому контексті обурюють соціум – величезна розбіжність між словом та ділом з боку власників «ресурсних» підприємств. Співробітники, наймані працівники створюють на підприємстві певну цінність та зумовлюють прибутки, проте проводять усе своє життя у практично рабських умовах. Це не схоже на Європу. І це – абсолютно не та «свобода», якої прагнули «типу зрадянщені» українці 70 – 90-х.

Коли ми згадуємо про радянську ментальність, то маємо, насамперед, розуміти, що за СРСР безліч людей були критичні до тієї системи й процесів, виступали проти багатьох явищ за куди більших ризиків особисто для себе; безліч загинула в таборах. Тобто, відбувався певний супротив якимось явищам, і здійснювалося це на ідейному, а не тільки на матеріальному рівні. Крім того, вони прагнули не «західних» цінностей у себе, а простих речей: можливостей ментального та ідейного розвитку всередині країни, розвитку власних ринків, конкуренції ідей, свобод совісті та висловлювання – усього того, що дозволяє людині в соціумі залишатися людиною. Це було не про ідеалізм, а якраз про нормальне людське, а не тваринне, сповнене страху, життя. Людьми рухали ідеї та цінності.

А наразі українці, в цілому, узагалі не критичні до наявної системи, до економічних процесів, бо знаходяться в стані бідності, пригнічення, емоційної байдужості, вимороженості, знецінення, вивченої безпомічності. Через що за майже 30 років немов би «вивільнення» вони прийшли в такий стан?

Утворення ціннісної «прірви» між власниками та робітниками, між ринком праці та іншими ринками всі ці майже 30 років успішно списують на корупцію. Але в Україні «корупцією» нерідко називають не тільки об’єктивно шкідливі для підприємства чи крадійські дії, але й звичайне зняття коштів з рахунків і досить зрозуміле прагнення працівників деяких сфер – не з фармацевтики і не з IT, – отримати заробітну платню, яка б дорівнювала зарплатні середнього менеджера в ЄС… Життя ж для багатьох – одне, і жебракувати ніхто не хоче, кожен хоче, як у Європі, читай, як у людей. Ніхто не хоче відчувати себе не людиною, а кимось приниженим. Утім, «боротьба з корупцією» в Україні триває вже більше 20 років, і «немає в революції початку, немає в революції кінця». Попри це Україна, загадковим чином, потроху стає країною з суспільством, сегрегованим за матеріальною ознакою: «багатства для багатих, бідності – для бідних». Незважаючи навіть на відтік заробітчан з українського ринку праці, «бідні» поступово «вичавлюються», як неконкурентні, не тільки з цього ринку, але й з життя.

Про який ментальний, ідейний розвиток може йти мова, коли реальною ціною українського суспільства за «хороше життя» своїх «еліт» та «конкурентних і амбітних», що обслуговують «корупційну економіку українських новобагатьків», є життя тих, хто за замовченням визнаються «неконкурентними»? Хто саме «оцінив» ці життя в копійчину? Ринки? Навряд чи.

Така ситуація – маркер відсутності умов для формування середнього класу. Який, як пригадуєте, у попередні десятиліття вже робив декілька спроб сформуватися, і кожного разу ці спроби «обнулювалися». Як саме і чому – про це в наступному пості.  

Фото: Anna Auza

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.