Цінник на ресурс. «Ціна правди»—у кінотеатрах країни

Фільм про Голодомор виявився стрічкою не тільки про Голодомор. А ще й про те, що для наближених до влади апріорі важлива не людина, а ресурси. І про те, як Україна вкотре стала розмінною монетою в інтересах західних і московських політиків.

Коли Сталін, на тлі європейської кризи, став вирішувати свої економічні задачі, Україна розцінювалася як об’єкт. Із українцями ніхто не збирався розмовляти: ані кремлівська влада, ані західні функціонери. Результат такого аб’юзивного сприйняття України показаний у фільмі: ресурсом скористалися, певні загальносоюзні економічні завдання вирішили, а те, що ціна цього – мор українців, це навіть не зважили за потрібне визнати.

Чи гідна Україна такого аб’юзу? Вочевидь, ні – адже зерно родило на її територіях, на її чорноземах, і українці були у своєму праві. Проте, як демонструє нам цей фільм, ресурс для декого – важливіший за право й важливіший за людей. Він важливіший за все. У яку обгортку не загорни будь-яку економічну тему – боротьба за ресурс була і є в основі буквально всього. І буде. Якщо ігнорувати це і не захищати свій ресурс на рівні країни чи, у стрічці, республіки, може статися, доведеться стати людоїдами. Адже ті, хто хоче ресурсу, доведуть і до цього – у їхньому світосприйнятті гальм немає.

Для українців того часу на тому Голодоморі закінчувалося життя. Але для тих, хто користався їхнім ресурсом, все тільки починалося. Вони хотіли більшого і кращого. Для себе. За чужий рахунок. Рахунок тоді виставили українцям.

Фільм – ще й про те, як у зовні правильного, геть освіченого західного світу насправді мало дотичного до України. Зі стрічки ясно, що всі ці західні функціонери щиро не розуміють, що таке Україна. Люди? Невідомі, незрозумілі… Ресурс? Так, шалений ресурс! Величезні черноземні території між Європою та Росією. А те, що там, виявляється, хтось живе, – гм, це й справді питання…

Для Заходу це таки виявилося питанням. Адже він тоді мусив якось второпати, як певна країна могла здійснити геноцид своїх громадян. Німцям, французам чи британцям ХХ століття таке навряд чи спало б на думку. Так, вони були здатні на антисемітизм у крайніх проявах. Але додуматися просто розпродати життя мільйонів жителів своєї країни на валюту – такого ті нації тоді ще не накреативіли. А Сталін зміг.

Як і чому це прийшло в голову Сталіну? У тому й проблема, і біда будь-яких авторитарних, тоталітарних режимів: вони побудовані на світосприйнятті однієї (!) людини. І якщо це світосприйняття хибне – адже світобачення будь-якої людини не може бути стовідсотково не хибним, – особисті амбіції можуть реалізовуватися в геть злочинний спосіб. Тому ми не маємо змоги ані дізнатися, ані уявити, як таке прийшло в голову Йосипу Віссаріоновичу, але мусимо мати на увазі: у нього в мізках справді гуляла «мулька» викорінити українців не на рівні осіб чи покоління, а на рівні генетичного коду. Це як антисемітизм, тільки не антисемітизм, а про іншу націю.

Тобто, це в будь-якому випадку були не тільки плани влити гроші в радянську економіку й реалізувати по повній великодержавні амбіції, не тільки спроба зробити це за рахунок ресурсів певної, на той час, республіки, але й холодний розрахунок щодо викорінення нації, яка жила на цій землі.

Українці «мали» віддати це зерно й померти від голоду з тим, щоб ті, хто зміг зберегтися, усе ж таки передали в майбутнє геном. Бо справа була в ньому – і для українців, і для Заходу, і для Сталіна. Іншими шляхами, ніж через знищення, «попросити» українців з їхньої ресурсної землі не виходило. І чи зараз відбувається не те саме? Чи не такі самі глобальні задачі щодо українських ресурсів «вирішуються» у Москві, в Європі, в Америці? Чи не так само «не надто охоче» західні мисливці на ресурси розмовляють з Києвом напряму? Якщо українців не вдалося вморити голодом, то можна спробувати зробити їх рабами на власній землі. Слово «економіка» – модний, але наразі дуже абстрактний термін. А чорноземи і зерно – це конкретний ресурс, який має ціну. Для одних – у доларі, для інших – у життях мільйонів українців, які жили, працювали і, «стараннями доброзичливців», загинули на своїй землі.

Захід надто звик до «об’єктності» України. До того, що її справи все минуле століття вирішувалися не в Києві, а в Кремлі. Такий умонастрій ніколи не може бути конструктивним для України як для держави, що справді має суб’єктність. Коли Захід хоче грошей, він іде в Кремль, а Кремль іде витрушувати з українців. Принаймні, як бачимо у фільмі, Сталін цю стежинку колись протоптав.

Можна скільки завгодно ходити на всілякі тренінги й вірити в «успіх». Можна вигадувати різноманітні нові назви для старих як світ економічних процесів. Грати з громадською думкою в «наперстки» щодо питань економіки. Проте ресурс завжди лишатиметься причиною всього, що відбувається в соціумі. Ресурс завжди проти людини, особистості, її інтересів. Якщо ресурс не в тебе, ти, в очах тих, хто його має, не людина. Забрали твоє зерно, твою землю – і ти винищений, як народ. Забрали в тебе хліб – і ти гинеш від голоду, а можливо, стаєш для когось обідом. Ця коротка філософія щодо питань перерозподілу ресурсів буде правдивою завжди, у будь-яких умовах існування соціумів. Бо інтерес держав, соціумів і влади – не в людині, він тільки в ресурсі. Для тих, хто уособлює держави і соціуми, людина – теж тільки ресурс, і все. Ресурс має належати, ресурс треба використовувати. Лірики чи романтики тут нема. У цьому переконався й Джонс, сповнений юнацького натхнення, коли приїхав в українські села. Там він позбувся книжного мислення та рожевих окулярів.

У фільмі, незважаючи на всю його «дозованість», навіть «делікатність», якщо взагалі ці слова можна вжити в цьому випадку, немає героїзму, проте є цинізм. Складно сказати, чи він «здоровий». У стрічці показані вибори, які доводилося робити учасникам ситуації, щоб вчиняти по-людські – допомогти не тільки собі, а й іншим людям. І не завжди ці вибори виглядали кристально етичними. На те й вибори.

Наприклад, Джонс не просто «приїхав назад, додому». Гарету Джонсу справді дуже сильно «пощастило» вибратися з Союзу. Тут чомусь пригадується історія зовсім іншої людини, яка «перейшла дорогу» «серйозним людям з СРСР» у 40-х, трохи пізніше, ніж Джонс – праведника світу Рауля Валленберга. Він запобіг знищенню будапештського гетто в останні дні перед наступом Червоної Армії, урятувавши, як вважають, близько 100 тис. угорських євреїв.

Звісно, аналогії з долею Джонса немає, вона була б некоректною, але порівняти все одно хочеться. Валленберг також, як і Джонс, був абсолютно «західною» людиною. Яка не те що навряд чи розуміла, де знаходиться Україна, але й, мабуть, що таке Будапешт, у якому йому довелося працювати й рятувати євреїв від нацистів і КДБ. Валленберг народився на 7 років пізніше за Джонса, це люди одного покоління. Вони обоє виросли в хороших європейських родинах – один в Уельсі, другий – у Стокгольмі у Швеції, обоє отримали дуже добру освіту. В обох були широкі уявлення про світ. Можливо, у чомусь наївні, у чомусь – ідеалістичні, як у людей, які багато часу провели за книгами й вивченням усіх цих соціальних процесів. Обоє сприймали світ через певні цінності й хотіли, щоб це якось зарадило світу.

Джонс їздив до СРСР – виконував журналістську роботу і, як, вочевидь, чесна людина, шукав відповіді на власні запитання. А за Валленбергом Союз прийшов сам. Він, хоч був дипломатом, щез після того, як радянські війська ввійшли у Будапешт. Існують різноманітні версії, куди Валленберг подівся після арешту. Як стало відомо через багато років, радянські КДБ і НКВД таки вислали Валленберга з Угорщини – але трохи не туди, куди Джонса. Валленберг потрапив до Москви, у НКВДшні застінки.

«Свої» громадяни опинялися там «купами», а ось із представниками Заходу відбувалося з ким як. Як усе ж таки пощастило Джонсу, можемо уявити, коли згадаємо, як вийшло з Валленбергом. Швеція шукала свого громадянина, надсилала до СРСР численні запити, але Союз багато років щиро брехав, що взагалі не в курсі, де той Валленберг. СРСР визнав, що Валленберг був вивезений до Москви, лише 1957 року – через 10 років після смерті праведника світу. А реабілітований Росією він був аж у 2000-му. Вважають, що в луб’янських застінках його було просто «ліквідовано». Простіше кажучи, вочевидь, саме так і було. Не тільки вивезли в СРСР, протримали у в’язниці і застрелили, але й кілька років розповідали світові, що «нікого не бачили, нічого не знають, де той ваш дипломат, і гадки не мають». І, звісно, так відбулося не тільки з Валленбергом, але й з іншими дипломатами та журналістами, які на своє горе потрапляли в СРСР. Ось такі методи й традиції у радянських спецслужб та їхніх наступників.

А ось Джонсу пощастило – його з СРСР випустили. Він повернувся додому. Радує, що у фільмі немає карамельного героїзму, який міг би бути. Натомість показано, що на Заході Джонс не став рупором якоїсь там правди. Він робив тільки те, що міг. До того ж, коли він повернувся, його максимально дискредитували й «запхали» у відділ культури, де крутий спеціаліст-міжнародник, за сучасними мірками, політолог, мав «не відсвічувати». Західна свобода слова вимірювалася рішеннями власників заводів-газет-пароплавів, і жодних ілюзій. З іншого боку, у фільмі показано, що незалежний журналіст, який офіційно не працює на того чи іншого видавця, може зробити чимало і для професії, і для світу, просто виконуючи свою роботу.

Для журналіста Гарета Джонса виконувати свою роботу означало блукати засніженими полями чи то Донеччини, чи то Харківщини, і запам’ятовувати все, що він там бачив, щоб потім усе життя намагатися це «розвидіти». Показово, що його мандрівка у фільмі відбувається до Юзівки, тобто, до сучасного Донецьку.

Можливо, щось у стрічці показано неточно. Але те, що діти співали українською – спочатку в реальності, а потім – ще довго у його вухах, – це дуже показово.

На Донеччині, навіть попри те, що часто мали російські прізвища, люди ХХ століття говорили українською. Для них це була рідна мова. А як деякі з них тепер «заговорили» іншою й зненавиділи рідну?

Відповіді – там само, де і про те, як так сталося, що у східних, як і в інших, областях України відбувся геноцид – коли за Голодомору загинули мільйони людей.  

Цікаво, до речі, чи побачать «Ціну правди» сучасні росіяни.

Канал http://projournalism.in.ua

https://t.me/projournalism

Освітня платформа «Уроки журналістики»

https://t.me/journalismlessons

https://www.instagram.com/journalismlessons

facebook.com/journalismlessons

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.