Скута молодь. Як позбутися «прищеплених» соціальних стереотипів?

Український школяр – випускник 11 класу, на виході в доросле, соціальне життя уміє тверезо оцінювати соціальні процеси: розуміти будь-яке соціальне явище в динаміці – як було, що стало, до чого йде. Він знає факти – а не інтерпретації! – минулого. Тому його не задуриш поверхневою пропагандою…

Якби це було так! Але це не так. У «дорослий» соціум кожного року виходять представники молодшого покоління, чий mind ніякий не «відкритий», а навпаки, повний якихось диких стереотипів.

Згадайте: «маркетингове» покоління Y вийшло в дорослий світ із залізобетонною упевненістю, що всі, хто був до них – це «совєцькі люди». І це звучало як синомім слова «тупі». Видно, їм це вбили в голови ще у школі, навчивши знецінюванням виправдовувати дилетантизм. А може, десь іще. Проте, щоб позбутися штампів, ярликів і дисфункціональних переконань, потрібно почати про них дізнаватися. Досліджуючи, насамперед, себе.

Стереотип перший. «Особливі»

Гірка правда у тому, що українські «ігреки» не тільки не є якимись «особливими»вони є звичайними. Звичайним черговим доволі бідним, доволі зашореним, доволі приниженим пострадянським поколінням, яке абсолютно «повелося» на педалювання його ієрархічного інстинкту і, вийшовши зі шкіл та університетів, кинулося в соціальну боротьбу «за копійку» на більш агресивному, але етично й інтелектуально куди нижчому рівні, ніж представники двох попередніх поколінь. За рідкісним винятком. Вони так само, як і попередні покоління, пережили революції, кожна з яких принесла їм у масі бідність і хиткі перспективи. Але не зробила їх господарями у своїй «не своїй» країні.

А зараз його найтиповіші представники – ті, кому трохи за чи під тридцять, – стогнуть у соцмережах, що розчаровані життям, тому що «це попередні покоління довели країну до такого стану», який є в Україні. Тобто, покоління «ігрек» від інфантильної, підліткової фази тотального знецінювання інших тепер перейшло у не менш інфантильну фазу «обідок» і звинувачень. Це – враховуючи, що ані історія, ані сучасність із цього покоління не запитали про зроблене. Поки що.    

Запитувати буде про що. Тому що з України виїхали всі, хто зміг – мільйони людей, спеціалістів, середній клас. І сталося це саме за соціальної активності поколінь «ікс» та «ігрек». Із приходом останніх процес інтенсифікувався, і стали їхати вже й самі «ікси». Одна з унікальних навичок молодших поколінь – вичавлювати співгромадян з країни. Натомість навичка й культура активного співіснування зі старшими поколіннями відсутня. У бік старших – лише риторика звинувачень. Хіба не дивно?

Дуже дивно, бо неясно, де у вас взялися гени таких розумних, як ви народилися в таких «обмежених»?

Стереотип другий. «У старших – зрадянщене мислення»

Насправді, свідками зародження й становлення олігархату в Україні стало декілька поколінь: мовчазне покоління, бебі-бумери, «ікси», «ігреки» і «зети». Ви можете ці маркетингові теорії поколінь не сприймати, але це не відміняє того, що вони дають досить тверезу, хоч і популярну, типізацію. І сприяє розумінню. Проте навіть якщо ми не занурюватимемося в неї, а артикулюємо певні факти, орієнтуючись просто на рік народження, то дізнаємося про себе та своє суспільство багато цікавого.

Мовчазне покоління – бабусі та дідусі тих, кому зараз 40, народилися після Першої світової. НЕП, більшовизм, сталінізм, становлення СРСР, 30-ті, Голодомор, Друга Світова, Бабин Яр, післявоєнні роки в СРСР, застій, перебудова, русифікація, дисидентство, розвал Союзу, економічний розвал 90-х, проголошення Незалежності України і всі подальші, сучасні для нас, події відбувалися в них на очах. Ці люди можуть пригадати розповіді мами про життя «при царі», розповісти про своє буття «при Сталіні», «при німцях», «при Брежнєві», «при Горбачові»…

Але, незважаючи на те, що всі ці люди бачили і знали, покоління У повісило на них ярлик «недолугих» на підставі маніпулятивної ідеї про «зашореність радянських людей», прищепленої «ігрекам», мабуть, на горщику в дитячому садку. «Ігреки» транслюють цю ідею з фантастичною завзятістю, випускаючи з уваги, що й соціально, і історично пливуть зі всіма українцями в одному човні.

Найстарше з сучасних покоління українців точно не було «недолугим» чи «зашореним». Якнайменше, тому, що жити при Союзі – це даність, а не ярлик. І з цією даністю, як і з будь-якою іншою, люди могли робити багато чого. І робили. Багато хто з цього покоління загинув у таборах. Чи відсидів за політичними справами. Потім ці люди самотньо доживали старість в малесеньких квартирках у нових чи старих районах Києва – чимчикуючи до магазинів за хлібом, коли представники покоління У гралися в пісочницях на дитячих майданчиках.

Хтось із «мовчазних» став дисидентом. Хтось поїхав за кордон. Багато хто з них поїхати не зміг, бо назавжди залишився в ярах на Олени Теліги, по якій нинішні «ігрики», як і інші сучасні люди, ганяють на Maserati чи BMW. Навіть «звичайнісінькі» представники старшого покоління мали досвід виживання у війну, захисту українських міст і селищ від німців. Майже в кожному українському селі є могили односельчан, які в 40-ві захищали район… Але «ігреків» навчили дорікати своїм старшим. Зокрема, мовляв, що вони ж, такі-сякі, воювали за Україну в складі радянської армії…

Зважаючи на те, що в той час на українських землях було державне утворення під назвою «Українська РСР», дивно нафантазоване знецінювання досвіду інших, правда ж? Проте звідки-то «ігреки» взяли цю навичку. То до кого таки дотягнулася пропаганда?

Немає ніякого «зрадянщеного мислення», це просто ярлик, шори, які закривають очі й заважають розумінню, не дають пізнавати реальність через факти та свідоцтва. Правда в тому, що кожне покоління живе в свій історичний час, і в ньому робить те, що робить, і в підсумку це є те, що воно змогло зробити. Мовчазне покоління змогло зробити для України дуже багато чого. Натомість, покоління, молодші за бебі-бумерів, окрім військових та позапіарних волонтерів і благодійників, нічого такого зі знаком плюс для країни поки що не зробили.

Старше покоління зберегло історично українські землі від німців, і якось так виявилося типу «винуватим» перед молодшими, які не змогли розібратися у фактах, у більш-менш реалістичних свідоцтвах, і не придумали нічого кращого, ніж звинуватити. Звідки й навіщо береться таке мислення, така дивна інтерпретація історії? Щоб молодші, на емоціях зневаги й «вищості» не розмовляли зі старшими, не цікавилися реальним ходом справ, не прояснювали собі реальність із перших вуст?

Дивно. Бо в будь-якому разі й ті старші, і ті молодші говорять про одну й ту саму Україну. Про країну, а не територію.

Звідки й навіщо береться таке мислення, така дивна інтерпретація історії? Щоб молодші, на емоціях зневаги й «вищості» не розмовляли зі старшими, не цікавилися реальним ходом справ, не прояснювали собі реальність із перших вуст?

Стереотип третій. «Телезомбі»

«Мовчазні», яким молодші дуже активно дорікали телевізором, насправді не є телевізійним поколінням. Так, саме вони стали першими глядачами чорно-білого ТБ: разом із дітьми—бебі-бумерами збиралися всім під’їздом у сусідів і дивилися першу радянську телепродукцію. Якби ті, хто звинувачує «мовчазних» у «зрадянщеному мисленні», поцікавився б, які саме передачі мали змогу дивитися старші українці, то дуже б здивувалися. Бо було чимало пізнавальних, розвиваючих передач, які зробили велику справу щодо впливу на людей, які в масі мали дуже слабку початкову освіту чи взагалі не мали ніякої.

Окрім того, у післявоєнні радянські часи було дуже багато «брендів» преси, підписка була елементарно доступною, і в поштові скриньки майже кожен українець отримував цілий стус журналів і газет: «Вечірній Київ», «Наука и жизнь», потім «Огонёк» і безліч інших. Поставте собі запитання: що зараз із усіма цими брендами? Чи доступні вони старим після «роздержавлення»? А нові прес-бренди? Купить онук?

Показово, що ані на радянському ТБ, ані в пресі майже не існувало реклами як такої. Могли бути певні оголошення, проте у співвідношенні з основною масою контенту вони не були помітні. Рекламний ринок в Україні став формуватися в 90-ті, разом із початком роздержавлення ЗМІ, за бебі-бумерів та «іксів». І зараз маємо те, що маємо: всі основні сенси українського життя транслює реклама. І ми це вже називаємо «соціальним комунікуванням». А комунікувати поза рекламними стереотипами якось навіть і не комільфо.

Натомість mind старших українців формувався без упливу будь-якої реклами чи якихось хитроумних «комунікацій». «Зрадянщені» просто читали тексти в журналах і газетах: Солженіцин, Сартр, Пастернак, ну таке…

Менше з тим, через відсутність смартфонів це покоління повністю вибудовувало свою соціалізацію на спілкуванні, і через це отримувало великий досвід: люди пересувалися, зустрічалися, їздили, відвідували, розмовляли одне з одним – і знали багато чого не тільки про пропагандистські образи, але й про реальне життя. Точніше, уміли диференціювати, відрізняти одне від іншого, розуміли, де біле, де чорне, де пропаганда, яка підлягала гумористичним відгукам у компаніях, у поведінці, формувала культурний код спротиву, а де – реальний перебіг подій. Якось наївно малювати їх собі як зомбі-споживачів телевізійної радянської пропаганди…

Сьогодні цих людей вже майже нема. Проте в Києві ще можна зустріти бабусь чи дідусів «за 85» – тих, які вже давно записані деякими молодшими українцями в «зрадянщених дурників». І спробувати поспілкуватися з ними. Записати їхні спогади. До речі, цими спогадами можна поділитися у фейсбуці на сторінці «Старші. Український досвід», яка наразі розвивається.

Про стереотипи поколінь далі буде

Фото: Victor Dueñas Teixeira

projournalism.in.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.